Гончар О. Т.

Дошку на честь О. Т. Гончара відкрито 3 квітня 1996 року за адресою Університетська вулиця, 23 на фасаді Центральної наукової бібліотеки Харківського національного університету ім. В. Н. Каразіна. Скульптор С. Якубович.

 

«У харківському університеті в 1938 – 41 рр. навчався великий український письменник Олесь Гончар».

1. Будівничий духовних соборів // Слобідський край. – 1996. – 6 квіт. : фот.

2. Звідси пішов добровольцем // Літературна Україна. – 1996. – 11 квіт.

3. Рекало, Ю. Будівничому соборів нашої духовності // Слобода. – 1996. – 10 апр. : фот.

4. Романовский, В. Олесь Гончар в Харькове // Вечерний Харьков. – 1996. – 4 апр.

3 квітня на будівлі філіалу ЦНБ Харківського університету (вул. Університетська, 23) відкрито меморіальну дошку О. Гончару. Автор дошки – харківський скульптор С. Якубович.

Випускники Харківського університету: О. Т. Гончар

Гончар Олександр (Олесь) Терентійович (3.04.1918 – 14.07.1995) – письменник. Народився у с. Ломівка поблизу Катеринослава (нині входить до складу м. Дніпропетровська). Навчався у Харківському газетному технікумі (1933 – 1937) і на філологічному факультеті Харківського університету (1938 – 1941). У 1941 р. у складі студентського батальйону пішов на фронт, воював у мінометній роті, перемогу зустрів у Празі. Нагороджений орденами Червоної зірки, Слави III ступеня і трьома медалями «За відвагу». Закінчив навчання у Дніпропетровському університеті (1945 – 1946). Автор романів, повістей, новел, кіносценаріїв. Лауреат Ленінської премії (1964), Державної премії СРСР (1948, 1982), Державної премії УРСР ім. Шевченка (1962). Голова правління Спілки письменників УРСР (1959 – 1971), секретар Спілки письменників СРСР (1959 – 1986). Головний редактор журналу «Вітчизна». Голова українського комітету Захисту миру, член Всесвітньої ради миру (1973). Помер у Києві, похований на Байковому кладовищі [2, 4].

***

«У 1934 р., визначившись із професією, юнак їде до Харкова і вступає до Українського технікуму журналістики. Наступні сім років Олесь Гончар провів у Харкові. Працює в газеті “Ленінська зміна”, а в 1938 р. стає студентом філологічного факультету Харківського університету. Вчиться жадібно, захлинаючись, просиджуючи весь вільний час у бібліотеці імені Короленка» [2].

***

Із спогадів історика І. К. Рибалки :

«З 1 вересня 1934 р. ми розпочали навчатися в цьому технікумі, який після деяких змін став називатися Український комуністичний газетний технікум ім. М. Островського. Ми були тоді юними, переважно – 15–16-літніми. З теплотою згадую Олеся Гончара, Якова Оксюту, Василя Бережного, Наума Деміховського та багатьох інших. Серед нас переважали студенти з сіл, міських було дуже мало. Жили ми спочатку в гуртожитку на вулиці Чайковській, 33, у кімнаті тоді нас було 33 чоловіка. Дуже швидко перезнайомились і порозумілися. Зокрема в першій українській групі подружилися Гончар, Оксюта, Бережний і я. Всі ми походили з села. Поступово звикали до міста, з захопленням розглядали великі будинки, театри, інститути, а потім заводи та фабрики. Замиловувались міськими краєвидами. Особливо нас зачаровував вигляд Харкова, коли ми пізнього вечора виходили з Чайковської й Лермонтовської вулиць на Журавлівські схили, звідки внизу перед нами відкривалася панорама живого, освітленого багатьма вогнями міста.

Після першого курсу нас переселили в гуртожиток технікуму в "Гіганті" з виходом на вулицю Артема. Спочатку нас сім чоловік мешкали в кімнаті №7, а згодом нас перевели до 14-ї кімнати, де ми – Гончар, Оксюта, Бережний і я – промешкали до закінчення технікуму у червні 1937 р. Жили ми дружно і ця дружба збереглася на все життя. Навчались ми сумлінно, завзято. Вже тоді Олесь Гончар вирізнявся великою працездатністю і здібностями. Це особливо відзначалося при написанні різних самостійних праць… З вересня 1938 р. я – студент історичного факультету Харківського університету. Я, Олесь Гончар, що вступив на українське відділення філологічного факультету, і Гриша Чумак, який став студентом російського відділення філфаку, замешкали в найнятій університетом кімнаті на Журавлівці. Цілі дні ми перебували або на заняттях або в читальних залах бібліотек. У нас було пряме благоговіння перед університетом як перед храмом науки. Через рік, у 1939 р., нас перевели в гуртожиток на вулиці Артема, 49, де ми й жили до початку Великої Вітчизняної війни у червні 1941 р.» [6, с.10–13, 17].

***

«“Коли 1938 року я переступив поріг університету, у всьому місті, гадаю, не було людини, щасливішої за мене. Збулася заповітна мрія: з радісним завмиранням серця ступив у цей сонячний храм науки, де ніби витав дух знаменитого Потебні, академіка Багалія, де ось-ось, здавалось, зійде на кафедру зі своєю вольтеріанською усмішкою Олександр Іванович Білецький, щоб вразити нас блиском своїх імпровізацій. Я не помилився у своїх надіях”. Так писав про свою Alma Mater класик української літератури О. Гончар» [5].

***

Зі спогадів письменника М. Безхутрого:

«Віра в магію слова, найкращі, світлі юначі поривання 1938 року звели нас у Харківському університеті. Вступні іспити тримало шість чоловік на одне місце. З 60 тих, що вступили тоді до університету, найближчими мені були Олесь Гончар, Дмитро Білоус, Олекса Коломієць, Григорій Тютюнник, Євмен Доломан – вони здавались мені неабияк талановитими. Разом з нами навчалися Володимир Добровольський, Давид Каневський, Іван Рибалка. Ми застали студентами старших курсів Івана Виргана, Ігоря Муратова. Кожен з них – по-своєму цікава людина. Але найяскравішою особистістю був Олесь Гончар. Ще на першому курсі, коли нас розселили по кутках у приватних квартирах, ми бували один в одного. У мене збереглось любительське фото, на якому Гончар, Тютюнник, Доломан, Коломієць, я та ще п’ятеро наших однокашників у тісній хатині гостинного дідуся десь на Холодній горі дружно піднімаємо чарки за Новий, 1939 рік. Восени того року мене та Гончара підселили до Івана Чемериса, Дмитра Тимошенка, Івана Клименка та Данила Бакуменка, які на правах факультетського начальства, займали в університетському гуртожитку на вул. Артема, 49 чи не найкращу, простору та світлу кімнату №42. Емоційне, творче начало у Олеся Гончара поєднувалося із реалістичною розсудливістю. Перед вступом до університету він закінчив технікум журналістики, працював у газетах і мав більше за декого з нас життєвого досвіду. Тож і виділявся. Не лише статурою, а й статечністю.

Наші симпатії до нього особливо високо підскочили, коли в товстому республіканському журналі “Радянська література” (№12 за 1938 р.) було надруковано його новелу “Черешні цвітуть”. На другому курсі Олесь написав повість про українське село “Стокозове поле”, вона була опублікована в журналі “Молодий більшовик”, а на третьому узявся творити історичний роман про Сковороду. Навчалися ми непогано. А Гончар був справжнім відмінником. Він ніколи не пропускав лекцій. Щодня можна було бачити його в ЦНБ (так ми йменували університетську бібліотеку), або в міській бібліотеці імені Короленка за стосами книг. Уміючи зібратися задля головного, Олесь багато і ніби легко робив і інше. Спочатку він випускав факультетську газету “Горьківець”, потім працював в університетській багатотиражці, терпляче готуючи до друку не завжди грамотні дописи, відвідував заняття літературних студій в університеті й при Харківській організації Спілки письменників. Ще студентом Гончар писав не лише художню прозу, а й досліджував мову класиків, рецензував книжки. В університетських “Наукових записках” у 1940 році було опубліковано його курсову роботу про стиль Михайла Коцюбинського… Навесні 1941 року газета “Соціалістична Харківщина” оголосила конкурс на краще оповідання. Першу премію було присуджено Олесю Гончару за новелу “Орля”. У ній розповідалося про те, як з рідного гнізда від матері-орлиці відлітав у білий світ син-орел: мати відряджала сина на службу. Цей твір можна прочитати як передвістя: невдовзі після його появи спалахнула Велика Вітчизняна війна – і нас розметало по білому світ.

У листопаді 1945 року я повернувся до рідного ХДУ. А наприкінці грудня на факультеті з’явився Гончар. З університету (філологічний факультет тоді містився на вул. Раднаркомівській, 15) ми з ним пішли ночувати до мене, на вулицю Дарвіна. Довго сиділи удвох, говорили, згадували друзів. Гончар подарував мені своє недавнє фото – у картузі, з медалями – з таким написом “На згадку про золоту університетську пору, про те, що ніколи не вернеться, але ніколи й не забудеться, другові Миколі”, розписався – Олесь – і мовив: “Не можу я лишатися у Харкові. Поїду до Дніпропетровська закінчувати університет. Там у мене сестра з малими дітьми. Вона мені допомагатиме, а я – їй.” Шкода було розлучатися, щойно зустрівшись. Та життя є життя» [1].

***

«23 червня 1941. Другий день війни. У Харківському університеті – мітинг. Виступають студенти: “Ми готові змінити книги на гвинтівки, сядемо в танки, у літаки. Зі зброєю в руках підемо захищати свою Батьківщину”. У лавах студбатівців, що вирушали на фронт, крокував і Олесь Гончар. З 1510 студбатівців живими після війни залишилося тільки 36. Гончар був одним із них. Пізніше, у 1960 році, він напише у своєму романі “Людина і зброя”, як все це було: “Прощальною піснею жбурляє колона матері в обличчя, і рветься серце від їхнього співу, що ніби вихлюпнувся з університетських коридорів, з недавніх їхніх безжурних комсомольських зборищ. Пустіє, безлюдніє вулиця – вулиця Вільної академії, що бачила студентські барикади 1905 року і вирувала мітингами в 1917-му, і лише бронзовий Каразін, засновник університету, стоїть самотньо навпроти білого спорожнілого університетського корпусу”» [2].

Джерела

1. Безхутрий, М. Літа молодії : спогади про Олеся Гончара // Березіль. – 1996. – №7–8. – С. 170–183.

2. Мнішек, І. Олесь Гончар: сторінки життя хрестоматійного письменника // Слобідський край. – 2011. – 13 серп. – С. 14 : фот.

3. Олесь Гончар : біобібліогр. покажч. / Нац. парламент. б-ка України ; упоряд.: О.М.Піхур та ін. – Київ : Укр. письменник, 2013. – 759 с.

4. Посохов, С. І. Гончар Олесь (Олександр) Терентійович // Вихованці Харківського університету : біобібліогр. довід. / [редкол.: В. С. Бакіров та ін.] – Харків, 2004. – С. 51–52 : фот.

5. Рекало, Ю. Будівничому соборів нашої духовності // Слобода. – 1996. – 10 апр. : фот.

6. Рибалка, І. Така наша доля : сторінки життя мого покоління. – Харків : Основа, 1999. – 200 с.

7. Тимченко, В.Д. Гончар Олесь (Олександр) Терентійович // Літературна Харківщина : довідник / за заг. ред. М. Ф. Гетьманця. – 2-е вид., випр. і доп. – Харків, 2007. – С. 82–83.