Міністерство освіти України та перші міністри освіти



Дошки на честь Міністерства освіти України та перших міністрів освіти відкрито за адресою вулиця Артема, 29 (нині вулиця Алчевських) на фасаді Харківського національного педагогічного університету ім. Г. С. Сковороди.
 
«Перші міністри народної освіти України (1919–1934): Затонський В. П. (1888–1938), Гринько Г. Ф. (1890–1938), Шумський О. Я. (1896–1946), Скрипник М. О. (1872–1933)».


«У цьому будинку з 1919 р. до 1934 р. працювали Народний комісаріат освіти та Міністерство освіти України. З усіма підрозділами міністерства плідно співпрацювали професори та викладачі педагогічного інституту».

1. В Харькове увековечат память ряда известных земляков // Время. – 2013. – 14 нояб. – С. 1.
2. Памяти известных харьковчан // Харьковские известия. –2013. – 14 нояб. – С. 2.
Міська топонімічна комісія задовольнила клопотання про встановлення нових меморіальних дощок, у т. ч. керівникам Народного комісаріату освіти на будівлі педагогічного університету.

З історії народної освіти Харкова: перші міністри освіти України


Затонський Володимир Петрович (27.07.1888 – 29.07.1938) – державний і освітній діяч. Народився у с. Лисець Подільської губернії (нині Хмельницької області). Закінчив Київський університет (1912). Учасник студентського та революційного руху, член соціал-демократичної (згодом комуністичної) партії (з 1905). Викладав у Київському політехнічному інституті (1913–1917), одночасно завідував хімічною лабораторією Товариства цукрозаводчиків. Народний секретар освіти України (грудень 1917 – березень 1918), голова ЦВК Рад України (з березня 1918). Перший нарком освіти України (січень 1919 – квітень 1920, жовтень 1922 – березень 1924). У 1924 – 1933 рр. перебував на керівних постах у партії та уряді. З березня 1933 р. до 1937 р. знову очолював наркомат освіти. Був репресований, розстріляний. Місце поховання невідоме. Реабілітований у березні 1956 р.[1; 9, с. 22–30].
Гринько Григорій Федорович (18(30).11.1890 – 15.03.1938) – державний і освітній діяч.Народився у с. Штепівка (нині Лебединського району Сумської області). Навчався у Московському університеті, був виключений за участь у студентському русі. Закінчив Харківський університет. Член партії українських соціалістів-революціонерів (з 1917), згодом – один із лідерів партії боротьбистів, з 1920 р. – член комуністичної партії. Член ВУЦВК та Ради Народних комісарів УСРР (з 1919). Народний комісар освіти України (1920 – жовтень 1922). Один із фундаторів та редакторів журналу «Червоний шлях» (з 1923). Голова Держплану УСРР (1925 – 1926), заступник голови Держплану СРСР (1926 – 1929), нарком фінансів СРСР (1930 – 1937). Був репресований та розстріляний. Реабілітований у березні 1959 р.[2; 9, с. 31–36].
Шумський Олександр Якович (21.11(2.12).1890 – 18.09.1946) – державний і освітній діяч. Народився у с. Рудня Борова Волинської губернії, нині Нова Борова Житомирської області (за іншими даними – у с. Турчинка, нині Житомирської області). Навчався у народному університеті ім. Шанявського (Москва, з 1911). Учасник робітничого руху, член Київської управи партії українських соціалістів-революціонерів, з 1918 р. – один із лідерів партії боротьбистів, а з 1920 р. – член комуністичної партії України. Член ЦК Української Центральної Ради (з листопада 1917). Після встановлення радянської влади працював на керівних партійних і урядових посадах (1920 – 1924). Народний комісар освіти УСРР (жовтень 1924 – лютий 1927). Був звільнений з посади за звинуваченням у розвалі роботи наркомату. У 1927 – 1933 рр. був ректором Ленінградського інституту народного господарства та Ленінградського політехнічного інституту, головою ЦК профспілки працівників освіти. Був репресований (1933), засуджений до десяти років позбавлення волі. Відбував покарання у Красноярську. Повертаючись із заслання, раптово помер на станції Кирсановоза нез’ясованих обставин, що сприяло виникненню різних версій (самогубство, вбивство). Реабілітований у вересні 1958 р. [4, с. 21–38; 7; 9, с. 58–63].
Скрипник Микола Олексійович (13(25).01.1872 – 7.07.1933) – державний і громадський діяч. Народився у сл. Ясинувата Катеринославської губернії (нині місто Донецької області). Навчався у Петербурзькому технологічному інституті, був виключений за участь у революційному русі. Сім разів перебував у засланні. Учасник революції 1917 р. З 1918 р. жив на Україні, працював на керівних посадах у радянському уряді. Нарком юстиції і генеральний прокурор (1922–1927). Нарком освіти (березень 1927– лютий 1933). Головний редактор Української Радянської Енциклопедії. Автор 800 праць та статей. Дійсний член Всеукраїнської академії наук (з 1929). Голова Держплану та заступник голови Ради Народних Комісарів УРСР (з лютого 1933). Член Політбюро ЦК КП(б)У (1925–1933). Був звинувачений у «націонал-ухильництві». Покінчив життя самогубством.[8; 9, с. 43–49]
***
«Першим наркомом освіти був Володимир Петрович Затонський. 15 лютого 1918 р. за його підписом було видано наказ про відкриття в Україні шкіл для дітей усіх національностей і про залучення до цієї роботи місцевих Рад. Розбудова нової школи проходила у складних умовах громадянської війни та господарської розрухи. 18 січня 1919 р. уряд України видав декрет про відокремлення церкви від держави і школи від церкви. Постановою від 28 лютого 1919 р. було скасовано плату за навчання в усіх без винятку школах. У квітні 1919 р. прийнято декрет про перехід усіх приватних вищих навчальних закладів на утримання держави. У червні 1919 р. розпочався перепис дітей шкільного віку з метою планування шкільної мережі на 1919–1920 навчальний рік. 2 липня 1919 р. Раднарком УРСР затвердив положення “Про єдину трудову школу УРСР”.
Творення української системи народної освіти продовжив народний комісар Григорій Федорович Гринько. 15 червня 1920 р. Наркомос УРСР видав постанову “Про впровадження в життя єдиної трудової школи”, згідно з якою всі початкові і середні загальноосвітні заклади з 1 липня 1920 р. ліквідувалися, а відповідні їм класи реорганізовувалися в 7-річну школу. Запровадження 7-річної середньої освіти було тимчасовим заходом, який був викликаний необхідністю швидкої підготовки кадрів для народного господарства України. Після 7-річної освіти молодь повинна була одержати професійну освіту в технікумах і професійно-технічних школах. Було засновано два типи вищої школи: технікуми та інститути. У 1920 р. університети реорганізовано в інститути народної освіти. Отже, вже в 1920 р. склалась українська система освіти, основи якої заклали народний комісар Г. Гринько та його однодумці… У 1923 р. керівництво партії прийняло рішення про проведення політики коренізації. Український різновид цієї політики називався українізацією.
Важливу роль в українізації відіграли наркоми освіти В. Затонський (1922–1923), О. Шумський (1924–1927), М. Скрипник (1927–1933). В 1923 р. було ухвалено “План українізації установ соціального виховання”, який передбачав цілий ряд заходів. Перші підсумки підбив О. Шумський у доповіді “Про українізацію” у квітні 1925 р. 6 липня 1927 р. ВУЦВК прийняв постанову “Про забезпечення рівноправності мов та про сприяння розвитку української культури”, в якій закріплювалася норма про рівноправність мов усіх національностей, що населяли територію України. Процес українізації сприяв розвитку шкільництва мовами національних меншин.
Українізація досягла своєї кульмінації під час перебування на посаді наркома освіти Миколи Олексійовича Скрипника. Так, у 1929 р. понад 80% загальноосвітніх шкіл вели навчання виключно українською мовою. Було побудовано 2 тисячі нових шкіл. До 1933 р. в Україні було ліквідовано неписьменність серед осіб віком 15–30 років. М. Скрипник затвердив новий український правопис, що сприяло усуненню з української мови російських впливів. Політика українізації дала змогу піднятися новій генерації українських педагогів, учених, письменників і поетів, які залишили яскравий слід в українській культурі, сприяла всебічній активізації духовного життя українців, насамперед завдяки освіті» [5].

Джерела
1. Єфіменко, Г. Г. Затонський Володимир Петрович // Енциклопедія історії України. – Київ, 2005. – Т. 3. – С. 287–288 : фот.
2. Зайцев, Б. П. Гринько Григорій Федорович  // Вихованці Харківського університету  : біобібліогр. довід. / В. І. Кадєєв та ін. – Харків, 2004. – С. 56–57.
3. Карнацевич, В. Л. Скрыпник Николай Алексеевич // 100 знаменитых харьковчан / В. Л. Карнацевич. – Харьков, 2005. – С. 403–410 : фот.
4. Марочко, В. Репресовані педагоги України : жертви політичного терору (1929–1941) / В. Марочко, Г. Хілліг. – Київ : Наук. світ, 2003. – С. 5–50.
5. Медвідь, Л. А. Історія національної освіти і педагогічної думки в Україні : навч. посіб. – Київ : Вікар, 2003. – С. 255–274.
6. Морозов, В. А. Владимир Петрович Затонский. – Киев : Политиздат, 1988. – 157 с.; 4 л. фот.
7. Папакін, Г. В. Шумський Олександр Якович // Енциклопедія історії України. – Київ, 2013. – Т. 10. – С. 671–672 : фот.
8. Солдатенко, В. Ф. Скрипник Микола Олексійович // Енциклопедія історії України. – Київ, 2012. – Т. 9. – С. 618–619 : фот.
9. Українська педагогіка в персоналіях : у 2 кн. / за ред. О. В. Сухомлинської. – Київ : Либідь, 2005. – Кн. 2. – С. 22–36, 43–49, 58–63.
 

Комментариев нет:

Отправить комментарий