Самокиш М. С.

Дошка на честь М. С. Самокиша встановлена у 1962 році за адресою вулиця Дарвіна, 37. Скульптор Ю. П. Варвянський.

 

«В цьому будинку з 1929 по 1941 рік жив і творив видатний художник-баталіст академік Самокіш Микола Семенович, 1860 – 1944».

Мемориальные доски Харькова. Мемориальные доски, посвященные отдельным личностям // Спутник краеведа Харьковщины : учеб.-справоч. пособие / В. О. Соловьев, С. А. Бахтина, Л. В. Раенко, В. И. Сидоров. – Харьков, 2014. – 185 с. – Із змісту: Відомості про пам’ятну дошку на честь М. С. Самокиша. – С. 153.

З історії мистецтва Харкова: М. С. Самокиш

Я обрав своєю спеціальністю батальний живопис,

тому що вважав війну найбільшою трагедією людства

М. С. Самокиш

«Николай Семенович Самокиш – живописец и график, работавший в различных жанрах, продолживший традиции русской батальной и исторической живописи, известен как анималист и замечательный книжный график. Академик (1980) и действительный член Императорской Академии художеств (1913), заслуженный деятель искусств РСФСР (1937), лауреат Государственной премии СССР (1941). Награжден орденом Трудового красного Знамени (1940)» [3, с. 4].

***

Зі спогадів М. С. Самокиша:

«Должен несколько слов сказать о наружном виде и туалете моем. В возрасте 7–8 лет я был светлый блондин с беспорядочно торчащими во все стороны волосами (результат частых потасовок), никакие гребни не могли упорядочить мою ″чуприну″, лицо, руки, ноги – бронзового цвета от грязи и загара. Обычный костюм – холщовая рубашка со стоячим воротником (комиром) и широкие штаны на очкуре со множеством складок у пояса – и голые ноги: о сапогах не было и речи, зимою надевал кожушок из овчины, шапку и бабушкины чоботки – вот и все, туалет несложный, но зато очень удобный [3, с. 12].

***

«И вот в Первую мировую академик отправляется к месту боевых действий – теперь уже в сопровождении учеников. Их обмундировали, Самокишу полковничьи погоны пожаловали и отправили в Польшу.

Однажды полковнику Самокишу как старшему офицеру пришлось допрашивать немецкого пленного. Когда пленному назвали фамилию Николая Семеновича, немец немало удивился: что здесь делает художник? Пришла очередь удивляться Самокишу, мол, откуда вы меня знаете? ″Видел ваши картины″. Немецкий офицер оказался поклонником творчества Николая Семеновича» [4, с. 229].

***

Зі спогадів сучасників і учнів М. С. Самокиша

«Після реорганізації художньої освіти на Україні 1938 року в Харкові знову було відкрито художній інститут, а в ньому – батально-історичну майстерню. Керувати нею запросили академіка Миколу Самокиша. Чи можна бажати кращого?

<…> Заходилися добувати реквізит. У майстерні з’явився арсенал зброї, сідла, шинелі, будьонівки. Після короткого вступного слова та знайомства з учнями Микола Семенович зробив першу постановку – вершника-червоноармійця. І почалося навчання. А коли одного дня в приміщенні по сходинах увели білого коня – вели його до робітні урочисто, – це було справжнє, небувале в історії інституту диво» [5, с. 86].

***

«Студентів – своїх учнів він дуже любив. Допомагав їм часто матеріально і не любив, коли йому про це нагадували. Забачивши похнюпленого студента, він говорив йому: ″Що це ти, братику, ніс повісив? І схуд за останній час. Кишеня, певно, дірява. На, піди підкріпись. Студентська пора така, що треба підтягувати ремінець. Ми, академісти, у свій час завжди мали по шість знайомих сімейств і раз на тиждень обідали в кожному. Ті навіть ображалися, що рідко навідуємося» [1, с. 98].

***

Джерела

1. Бесєдін, С. Незабутнє : [зустрічі з Миколою Семеновичем Самокишем] // Прапор. – 1976. – №12. – С. 96–99.

2. Галерея искусств. – 2008. – №7/8 : Николай Самокиш (1860–1944). – 31 с. : ил.

3. Самокиш, Н. С. Мемуары. – Харьков, 2010. – 183 с.

4 Зинченко, А. Николай Семенович Самокиш // 100 знаменитых харьковчан / [И. Ю. Можейко и др.]. – [Харьков], 2004. – С. 226–230.

5. Чернов Л. У майстерні Самокиша // Прапор. – 1968. – №6. – С. 85-88