Конєв І. С.

Дошку на честь І. С. Конєва встановлено за адресою Полтавський шлях, 45. Дошку демонтовано у серпні 2024 року.

«Улица названа именем дважды Героя Советского Союза Маршала Советского Союза Конева Ивана Степановича, командующего Степным фронтом, войска которого освободили Харьков от немецко-фашистских захватчиков в августе 1943 года».

З історії Харкова в роки Другої світової війни

Маршал Радянського Союзу І. С. Конєв

Конєв Іван Степанович (16(28).12.1897, с. Лодейно, нині Кіровоградська область – 21.05.1973, Москва РФ) – радянській військовий діяч. Маршал Радянського Союзу (1944). Двічі Герой Радянського Союзу (1944, 1945). Герой Чехословаччини (1970) та Монголії (1971). Нагороджений найвищим радянським військовим орденом «Перемога» (1945). Учасник Першої світової війни. У 1918 році вступив до більшовицької партії, відтоді – у Червоній армії: комісар бронепоїзда, стрілецької бригади, дивізії, штабу Народно-революційної армії Далекосхідної республіки. Брав участь у придушенні Кронштадтського повстання (1921). Закінчив Військову академію ім. М. Фрунзе (1934). Був командиром дивізії, корпусу, армії; з 1940 року – командувач Забайкальським, з січня 1941 року – Північно-Кавказьким військовими округами. Після нападу Німеччини на СРСР командував військами Західного, Калінінського, Північно-Західного, Степового, 1-го і 2-го Українських фронтів, які брали участь у визволенні Харкова, Полтави. форсуванні Дніпра, звільненні Правобережної України. Відзначився під час проведення Корсунь-Шевченківської, Умансько-Ботошанської, Львівсько-Сандомирської, Берлінської і Празької операцій [2].

***

«І. С. Конєву дивом вдалось уникнути арешту в кінці 30-х років. У Сталіна і органів НКВС були компрометуючі матеріали і на колишнього унтер-офіцера царської армії. Так в "Довідці № 3 на командувача Північно-Кавказьким воєнним округом генерал-лейтенанта Конєва Івана Степановича", складений начальником 3-го управління НКО СРСР 16 травня 1941 р., Іван Степанович характеризувався, як активний захисник і покровитель ворогів народу. Також в цьому документі було зазначено, що Конєв представляв до орденів і нагород "учасників контрреволюційних заколотів, троцькістів і шпигунів". Наводився ряд фактів ″шкідницької″ діяльності І. С. Конєва на посту командира 57-го особливого корпусу, розміщеного в 1937–1938 рр. на території дружньої МНР. До того ж, в довідці зазначалось, що І. С. Конєв в автобіографіях приховує своє соціальне походження (батько куркуль, а рідний дядько – колишній урядник, який знущався над селянами і був заарештований органами НКВС в 1929 р.). Маючи на руках такі ″компромати″ Сталін не наважився дати їм хід, бо Друга світова війна, що вже вирувала в Європі, все ближче підступала до кордонів СРСР.

<…> І. С. Конєв зустрів початок Великої Вітчизняної війни на посаді командувача 19-ї армії (травень – 13 вересня 1941 р.). З 13 вересня до 12 жовтня 1941 року він керував Західним фронтом. Зірвати розпочату німецьким командуванням наступальну операцію ″Тайфун″ йому не вдалось. Розлючений Сталін вимагає від нового командувача Західним фронтом Г. К. Жукова передати до суду військового трибуналу І. С. Конєва. Проте Жуков, з характерною для нього прямотою, заявив Верховному Головнокомандувачу, що людей, які мають бойовий досвід, потрібно берегти» [4, с. 66].

***

«Разумеется, стратегическая обстановка в период Курской битвы сложилась для нас более благоприятно, однако это не должно было нас успокаивать. Приходилось много и напряженно думать, взвешивать все факторы, анализировать данные о противнике, изучать оборону врага, лично все проверять. Велико было желание на этот раз освободить город с полной гарантией, что еще раз не придется отдавать его врагу. Для этого нужно было наголову разбить противника, выбить его из Харькова, причинив городу как можно меньше разрушений…

Мы начали тщательно готовиться к предстоящим тяжелым сражениям за Харьков. Вместе с командующим артиллерией фронта, танкистами, авиаторами, командующими армиями, а в отдельных случаях и командирами дивизий мы изучали наиболее выгодные подступы к городу. С этой целью я выезжал на НП П. А. Ротмистрова, И. М. Манагарова, Н. А. Гагена, М. С. Шумилова, где мы вместе прикидывали, откуда и какими силами лучше нанести удар. Оценивая местность, характер укреплений противника, намечали маневр своими войсками, место, где целесообразно сосредоточить главную ударную силу артиллерии, где удобнее нанести танковый удар, куда нацелить авиацию. Это был сложный процесс. Требовалось учесть все положительное и отрицательное, найти верный ключ к успеху.

<…> Так в раздумьях и сомнениях рождался окончательный план взятия Харькова, вырабатывалась идея операции…

Во второй половине дня 22 августа немецко-фашистские войска стали отходить из района Харькова. Чтобы не дать возможности противнику уйти из-под ударов, вечером 22 августа я отдал приказ о ночном штурме Харькова.

Всю ночь на 23 августа в городе шли уличные бои, полыхали пожары, слышались сильные взрывы. Воины 53-й, 69-й, 7-й гвардейской, 57-й армий и 5-й гвардейской танковой армии, проявляя мужество и отвагу, умело обходили опорные пункты врага, просачиваясь в его оборону, нападали на его гарнизоны с тыла…

Ворвавшись в город на рассвете 23 августа части 183-й стрелковой дивизии успешно наступали по Сумской улице и первыми вышли на площадь Дзержинского. Воины 89-й гвардейской стрелковой дивизии по Клочковской улице вышли к зданию Госпрома и водрузили над ним Красное знамя.

К 11 часам 23 августа войска Степного фронта полностью освободили Харьков. Большая часть группировки, оборонявшей город, была уничтожена. Остатки ее отступили» [1, с. 29–35].

***

Зі спогадів А. М. Василевского, радянського військового та державного діяча, про І. С. Конєва:

«И. С. Конев по настойчивости и силе воли был наиболее близок к Жукову. Конев обладал хорошей интуицией, умело сочетал мощь артиллерии и авиации с быстротой, натиском и внезапностью удара. Конев стремился увидеть поле боя собственными глазами, тщательно готовил каждую операцию».

Зі спогадів К. В. Крайнюкова, члена Військової Ради 1-го Українського фронту, про І. С. Конєва:

«И. С. Конев оказался несколько старше Ватутина. У него было открытое, простое русское лицо, дышавшее спокойствием, и лишь резкие волевые складки у рта да властные нотки в голосе свидетельствовали о твердом характере, умении повелевать. Вряд ли можно назвать другого полководца, который бы так успешно действовал как в оборонительных, так и наступательных операциях прошедшей войны. Благодаря своей широкой военной образованности, огромной личной культуре, умелому общению со своими подчиненными, к которым он всегда относился с уважением, никогда не подчеркивая своего служебного положения, волевым качествам и выдающимся организаторским способностям он снискал себе непререкаемый авторитет, уважение и любовь всех тех, с кем ему довелось воевать. Обладая даром предвидения, он почти всегда безошибочно разгадывал намерения противника, упреждал их и, как правило, выходил победителем».

Зі спогадів А. Е. Голованова, Головного маршала авіації, про І. С. Конєва:

«Характер у маршала Конева был прямой, дипломатией заниматься, прямо надо сказать, он не умел. Комиссар еще со времен Гражданской войны, он привык общаться с солдатскими массами. В войсках его звали солдатским маршалом… Был смел и решителен, отправляясь подчас непосредственно в батальоны и роты для личного руководства боем, оставляя штаб фронта, а следовательно, и управление войсками. После внушения со стороны И. В. Сталина о недопустимости подобных явлений, послушался его и такие выезды в дальнейшем прекратил, оставшись, однако, при своем мнении» [3].

Джерела:

1. Конев, И. С. Записки командующего фронтом. – Москва: Воен. изд-во, 1991. – С. 29–35.

2. Науменко, К. Є. Конєв Іван Степанович // Енциклопедія Сучасної України. – Київ, 2014. – Т. 14. – С. 279.

3. Рыбаков С.П. Конев Иван Степанович // 100 великих полководцев. Герой дня. – Текст. и граф. дан. – Режим доступа: http://100.histrf.ru/commanders/konev-ivan-stepanovich/.

4.  Яковлєв, В. М. Маловідомі сторінки біографії І. С. Конєва // Чотирнадцяті Сумцовські читання: зб. матеріалів наук. конф. «Музей і сучасність: актуальні проблеми музейної діяльності», 18 квіт. 2008 р. – Харків, 2008. – С. 65–67.