Резніченко І. М.

Дошку на честь І. М. Резніченка відкрито 5 червня 2018 року за адресою вулиця Балакірєва, 16 а на фасаді середньої школи № 29.

 

«Меморіальна дошка на честь випускника школи № 29 – учасника бойових дій в Афганістані Резніченко Ігоря Миколайовича, нагородженого орденом “Червоної Зірки” (посмертно)».

В память о герое // Харьковские известия. – 2018. – 9 июня. – С. 2.

Про відкриття меморіальної дошки І. Резніченку на будівлі школи № 29.

Харків’яни – воїни-інтернаціоналісти: І. М. Резніченко

«Резніченко Ігор Миколайович (1.06.1962 – 2.10.1981) – воїн-інтернаціоналіст. Народився у Харкові. Закінчив школу №29. Служив в армії (з 1980). Учасник війни в Афганістані. Смертельно поранений у бою. Помер у госпіталі в Душанбе. Похований у Харкові на кладовищі №13. Нагороджений орденом Червоної Зірки (1988, посмертно)». [2]

***

«У вузькому передпокої типової квартири на Салтівці з порогу кидається у вічі куточок Пам'яті: збільшені фотографії Ігоря і його дідуся Данила, що загинув у 1941-му під Брянськом, бойові нагороди, листи… Отакий собі переклик поколінь, що міцно єднає двох солдат Батьківщини. І поряд з куточком, як уособлення жалю й нетлінної пам'яті – бабуся Ігоря, з уст якої тихо лине оповідь про внука… Ігор Резніченко був призваний до лав армії 25 жовтня 1980 року і направлений до прикордонного гарнізону біля річки П’яндж. Після відповідної підготовки його зараховують до складу бойової групи, яка періодично вела бойові дії на території Афганістану. Район дислокації групи обмежувався провінцією Тахор: гори, ущелини, безіменні кишлаки, круті серпантини доріг. Ігор добросовісно ніс нелегку службу. Були в нього і бойові сутички, і виснажливі походи. Але в листах до матері й бабусі він завжди про все писав бадьоро і з захопленням: і про службу, і про бойових товаришів. У серпні 1981 року Ігор був у десятиденній відпустці в Харкові… А через півтора місяці мати отримала телеграму. Вона ще встигла до госпіталю в Душанбе. На черговому бойовому виході рядовий Резніченко дістав тяжке поранення: трасуюча куля влучила йому в живіт. Лікарі вісім діб боролися за життя солдата. Поряд з його ліжком безсонно чатувала мати. 2 жовтня Ігоря не стало. Похований він у рідному Харкові». [2]

***

«Кожен учень 29-ї школи знає, хто такий Ігор Резніченко. У шкільному музеї бойової слави – портрет юнака у формі прикордонника. Під склом – документи, військова характеристика, листи, спогади однокласників. У кабінеті математики на третій парті середнього ряду, за якою сидів Ігор, тепер меморіальна табличка. За спогадами вчителів хлопець відзначався надійністю й відповідальністю, любив історію та літературу, захоплювався картингом, грав на гітарі. Після школи Ігор поступав у політехнічний інститут. Не поступив, пішов працювати на завод. А через рік вдягнув військову форму. В армії йому пропонували стати водієм, але він сам попросився у спеціальну групу прикордонників… На світанку заставу підняв сигнал тривоги. Банда душманів наближалася до кордону. Відділення на вертольоті вилетіло навперейми. Ще у польоті його обстріляли з кулемета. Один із пілотів загинув. Машину посадили, вже ведучи бій. Сили були нерівними. Коли прибуло підкріплення, натиск бандитів стримували лише двоє: важкопоранений Ігор Резніченко і його товариш. Прикордонника терміново доставили в Душанбе. Але намагання лікарів врятувати молоде життя були марними. У свої останні хвилини Ігор у маренні вів бій з ворогом». [3]

Джерела

1.Головін, О. Назвали сина його ім’ям // Вечірній Харків. – 1989. – 3 жовт.: фот.

2. Резніченко Ігор Миколайович // Біль пам'яті : книга пам'яті про воїнів Харківщини, загиблих в Афганістані / І. П. Шкварко. – Харків, 1995. – С. 352–353 : фот.

3. Тарасова, Л. «Іду в дозор, щоб день вставав…» // Вечірній Харків. – 1987. – 26 трав.: фот.