Гамарник Я. Б.

Дошку на честь Я. Б. Гамарника відкрито на розі провулка Подільського (до 2016 р. вулиця Гамарника) та вулиці Кооперативної 7.

 

«Вулиця названа ім’ям визначного партійного та військового діяча Яна Борисовича Гамарника 1894 – 1937».

З історії громадсько-політичного життя Харкова: Я. Б. Гамарник

«Гамарник Ян Борисович (2(14).06.1894 – 31.05.1937) – державний і військовий діяч. Народився у м. Житомир. Навчався на юридичному факультеті Київського університету. Член РСДРП(б) (з 1916). Учасник революції 1917 р. і Громадянської війни. Під час німецької окупації працював у харківському підпіллі (1918 – 1919). Голова Одеського та Київського губкомів КП(б)У (1920–1923), Приморського крайвиконкому (1923–1928). Заступник наркома у військових і морських справах СРСР (з 1930). Покінчив життя самогубством у Москві» [1].

***

Зі спогадів Б. В. Кубасова:

«Діяльність Яна Борисовича Гамарника у харківському підпіллі тривала недовго (жовтень 1918 – початок 1919 рр.). Під час німецької окупації для посилення підпільної роботи до Харкова було направлено групу товаришів. Серед них – Я. Гамарник, О. Скороход, І. Котлов. На той час харківська підпільна організація здобула великий досвід, сформувала губернський та районні комітети. Але підпільники зазнавали важких втрат через арешти. Коли Ян Борисович наприкінці жовтня 1918 року прибув до Харкова, чимало керівників підпілля перебували в тюрмі, і йому довелося взяти на себе основний тягар організаційної роботи. Становище в місті було дуже складне. Багато підприємств закрито, безробітних налічувалося до 25 тисяч. Це ускладнювало спілкування між людьми, їх згуртування для спільних дій. Гамарник почав налагоджувати контакти з районними комітетами. Найбільш міцне підпілля склалося в Іванівському залізничному районі. Я жив і працював саме там. Гамарника я вперше побачив на нараді активістів-залізничників. Збиралися того разу на квартирі моєї матері (Андріївська вулиця, 39). Я зустрічав товаришів на вулиці, перевіряв пароль, підказував, як дістатися другого поверху, які двері наші. Гамарник прийшов разом із двома знайомими підпільниками. Зупинившись на хвилину коло мене, Ян Борисович зауважив, що стояти самотньо біля воріт не треба: можна викликати підозру у перехожих. “Візьміть-но лопату та відгрібайте сніг, – порадив він. – Конспірація простенька, а все ж людина при ділі”. Ех, і як же я сам не здогадався! Нарада ця відбулася в ті дні, коли серед кайзерівських окупаційних військ почалося заворушення: німецькі солдати створювали свої ради. Гамарник, виступаючи, підкреслив, що необхідно поки що зберегти нелегальну організацію й тим часом скористатися з можливостей для легальної роботи. На його пропозицію нарада постановила негайно приступити до відновлення профспілкових колективів на підприємствах і до створення Харківської Ради робітничих депутатів. Ян Борисович говорив, що Раду треба вибрати якнайшвидше: вона згуртує людей, стане магнітом для трудящих мас… Пригадую перше засідання міської Ради. Відбувалося воно в приміщенні Робітничого клубу металістів. Депутати прийшли причепурені, як на свято. Здалеку по чорній бороді я впізнав Гамарника, оточеного товаришами. І раптом до залу вдерлися озброєні люди, оточили сцену. Офіцер оголосив членів президії заарештованими, решті наказав розійтися. Зчинився гомін, ніхто не хотів розходитися. Заарештованих запроторили до в'язниці. Всі ми хвилювалися за них. Вже наступного дня пролетаріат Харкова оголосив загальний страйк, вимагаючи звільнення депутатів. Були виведені з ладу міський водопровід та каналізація. Гамарник і його товариші гідно трималися під арештом. На допитах відкидали звинувачення в “незаконних діях”, заявляли, що виконували волю своїх виборців. Загальний страйк додавав заарештованим сил та бадьорості. Заворушення охоплювало все ширші верстви населення. Німецьке командування вже готувалося до повернення окупаційних військ до Німеччини, а страйк заважав цьому, відсував строк виїзду. Це й допомогло визволити депутатів із в’язниці і навіть добитися деякої легалізації нашої роботи. Незабаром міська Рада вже працювала в новому приміщенні – колишньому духовному училищі на Бурсацькому узвозі. Сюди приходило багато людей. Як і передбачав перед виборами Гамарник, Рада справді стала притягальною силою, магнітом для всіх трудящих» [3].

***

«В 1937 году сталинский террор обрушился на военачальников. До конца мая были арестованы И. Э. Якир, Р. П. Эйдеман, И. П. Уборевич и другие. 30 мая Я. Б. Гамарник был снят с поста первого заместителя наркома обороны. 31 мая на квартиру к тяжело больному Гамарнику явились должностные лица, объявившие ему об этом. Сразу после их ухода Ян Борисович застрелился. Уже на следующий день в “Правде” появилась краткая заметка: “Бывший член ЦК ВКП(б) Я. Б. Гамарник, запутавшись в своих связях с антисоветскими элементами и боясь разоблачения, покончил жизнь самоубийством”. 12 июня Гамарник был объявлен врагом народа вместе с Тухачевским, Якиром, Примаковым и другими выдающимися военачальниками. Лишь 6 августа 1955 года Я. Б. Гамарник был посмертно реабилитирован: обвинения в антисоветской деятельности были признаны необоснованными» [2].

Джерела

1. Бойко, О. Д. Гамарник Ян Борисович // Енциклопедія історії України. – Київ, 2004. – Т. 2. – С. 48 : фот.

2. Евсеев, В. Ян Гамарник: взгляд сквозь годы // Слобода. – 1994. – 27 июля. – С. 6 : фот.

3. Кубасов, Б. В. У харківському підпіллі // Ян Гамарник : спогади друзів і соратників. – Київ, 1982. – С. 51–60.