Тичина П. Г.

Дошку на честь П. Г. Тичини встановлено у 1991 році за адресою вулиця Багалія, 4. Дошка відсутня.

«У цьому будинку в серпні – вересні 1943 р. перебував після поранення Павло Григорович Тичина (1891–1967)».

Микитенко, Г. Шануймо Тичину! // Слобідський край. – 1991. – 25 черв.
Про відкриття на будинку №4 меморіальної дошки на честь поета П. Г. Тичини, який жив тут у серпні – вересні 1943 р.

З історії літературного життя Харкова
П. Г. Тичина
«Тичина Павло Григорович (15(27).01.1891 – 16.09.1967) – письменник, поет, літературознавець, перекладач, громадський та державний діяч. Народився у с. Піски (нині Чернігівської області). Навчався у Чернігівській духовній семінарії (1907–1913) та Київському комерційному інституті. Працював у газеті "Рада", в редакції журналу "Світло" (1913–1914), помічником хормейстера в театрі М. Садовського (1916–1917). У 1920 р. з капелою "Думка" подорожував по Правобережній Україні, потім організував свій хор, виступав із ним (1920–1923). Автор віршів, поем, літературознавчих праць, перекладів з російської, білоруської, німецької та інших мов. У 1923–1934 рр. – співредактор журналу "Червоний шлях" (Харків). У 1936–1939 і 1940–1943 рр. – директор Інституту літератури АН УРСР, у 1943–1948 рр. – міністр освіти УРСР. Дійсний член АН УРСР (з 1929), член-кореспондент Болгарської АН (з 1947). Доктор філологічних наук. Депутат Верховної Ради СРСР і УРСР, голова ВР УРСР (1953–1959). Член ЦК Компартії України. Учасник Міжнародного конгресу на захист культури (Париж, 1935). Член літературної організації "Гарт" (з 1923), один із засновників ВАПЛІТЕ (1926). Герой Соціалістичної Праці (1967). Лауреат Державної премії СРСР (1941) та Державної премії УРСР ім. Т. Г. Шевченка (1962). Член СП СРСР. Помер у Києві» [5].
***
«Видатний український майстер слова неодноразово писав про наше місто. Павло Григорович жив у Харкові з 1923 по 1934 рік, працював у журналі "Червоний шлях". Про цей період його життя згадують письменники, які також тривалий час працювали в колишній столиці України. Тичина брав участь у роботі Будинку ім. Блакитного, зустрічався з московськими поетами М. Асєєвим та Є. Долматовським, які приїжджали до Харкова. Ю. Смолич, наприклад, розповідаючи про зустрічі з Тичиною в Харкові, відзначав його велику делікатність, невичерпну сердечність, найщирішу доброзичливість і людяність» [1].
***
«1934 року, як столицю було перенесено до Києва, переїхав туди з родиною і Павло Григорович Тичина. Але його тісний зв’язок з Харковом не перервався, багато доленосних, інколи й драматичних подій пов’язувало його з містом й надалі. Серед таких осібно стоїть приїзд до Харкова після його визволення у серпні 1943 року. 28 серпня Павло Григорович узяв участь у засіданні правописної комісії в селі Помірки (тоді, незважаючи на його відчайдушні зусилля в боротьбі з чиновниками від науки, не вдалося відстояти, приміром, літеру ґ та інші суто українські речі в українському правописі). А 30 серпня, коли Павло Тичина з іншими урядовцями їхав на мітинг з нагоди визволення Харкова, відбувся нальот ворожої авіації, йому було поранено ногу, і він потрапив до поліклініки рентгенологічного інституту. Дружині і тещі, які того часу перебували в Москві, написав, що йому "… трошки було задряпано ногу, як їхав на мітинг". Тут, у лікарні, поета (тоді вже урядовця) відвідав голова уряду України Микита Хрущов.
<…> Будучи тепер у місті, поранений Павло Тичина написав вірші "Харків" і "З Харковом воскресла і Полтава", де вихлюпнувся біль не тільки за понівечене ворогом місто, а й за всю Україну:
Ще кулемет за містом десь татакав –
як нас вже Харків радо зустрічав.
Погнутий він, покручений стирчав…
Такими взяв би я слізьми заплакав!
Таким би криком закричав!
Але не час оплакувать руїни:
пора відплати, помсти настає.
Мій дух на доброту не розстає.
Запеклось кров’ю серце України –
запеклось і моє.
<…> Невдовзі, у грудні цього ж 1943 року, Павло Григорович знову приїхав, тепер уже з родиною, до Харкова, де брав участь у процесі, що відбувався над фашистськими злочинцями, як член комісії з розслідування їхніх злодіянь. Він перебував тут до початку січня 1944 року, а далі його шлях знову вів до Києва» [2].
***
«Харків, як писав Тичина, його підкував і виховав. А може, й зламав? Як би там не було, а в нашому місті він жив, часто приїздив до нього. Серед численних місць, пов’язаних з ім’ям поета, є і будинок по вулиці Фрунзе.
Після визволення Харкова від фашистських загарбників Павло Григорович наприкінці серпня їхав на міський мітинг. Тут налетіли ворожі літаки, і він був поранений. Ставила його на ноги родина одного харківського педагога. Тепер громадськість Харкова вирішила увічнити цю подію [відкриття на будинку №4 по вулиці Фрунзе меморіальної дошки на честь поета П. Г. Тичини].
<…> Теплі щирі слова про співця української землі виголосили поети В. Бойко, С. Мушник, О. Ковальова, старший науковий співробітник Харківського літературного музею І. Мацкевич. До стіни будинку були покладені букети яскравих літніх квітів» [3].

Джерела
1. Каширіна, Г. М. «Я в Харкові ще більше став залізним...» : наше місто у творах П. Г. Тичини // Вечірній Харків. – 1979. – 22 черв.
2. Матвієнко, Т. Павло Тичина і Харків : до 120-річчя від дня народження // Слобідський край. – 2011. – 27 січ. – С. 10.
3. Микитенко, Г. Шануймо Тичину! // Слобідський край. – 1991. – 25 черв.
4. Пилинська-Чилінгарова, О. Павло Тичина в Харкові // Вечірній Харків. – 1977. – 9 верес.
5. Тичина Павло Григорович // Письменники Радянської України. 1917–1987. – Київ, 1988. – С. 590–591: фотогр.
 

Комментариев нет:

Отправить комментарий