Багалій Д. І.

Дошку на честь Д. І. Багалія встановлено 17 травня 1993 року за адресою вулиця Багалія, 9. Скульптор С. Я. Якубович.

«Тут у 1899–1932 рр. жив літописець Слобідської України академік Багалій Дмитро Іванович».

Казбан, М. Двері з минулого в майбутнє // Событие. – 1993. – 20 мая. – С. 3.

Про відкриття меморіальної дошки на будівлі, де мешкав український історик, громадський діяч, академік Д. І. Багалій.

З історії наукового життя Харкова 

Д. І. Багалій

Д. І. Багалій (26.10 (07.11)1857–09.02.1932) – український історик, громадський діяч, академік, народився в Києві в родині ремісника. У 1880 році закінчив університет св. Володимира [зараз Київський національний університет імені Тараса Шевченка]. У березні 1883 року Рада Харківського університету обрала його штатним доцентом кафедри російської історії, у 1889 році – ординарним професором. Член Харківського історико-філологічного товариства. Брав активну участь у створенні етнографічного і художнього музеїв, Харківського історичного архіву і близько 30 років був завідувачем архіву. Був членом Харківського губернського статистичного комітету, головою правління Харківської громадської бібліотеки, входив до складу правління Харківського товариства поширення у народі грамотності, був одним із організаторів і лекторів Вищих жіночих курсів трудящих жінок і Вищих жіночих медичних курсів у Харкові. Із жовтня 1906 року до листопада 1911 року – ректор Харківського університету. У 1901–1914 рр. обирався гласним Харківської міської думи. Тричі був членом Державної Ради від російських університетів і Академії наук. Із 1914 року до 1917 року – міський голова м. Харків.

Після Жовтневої революції очолив культурно-просвітницьке товариство «Просвіта» в Харкові, брав участь у створенні Української академії наук. Був обраний першим віце-президентом УАН і першим головою її історико-філологічного відділення. У 1921 році при Харківському інституті народної освіти (ХІНО) ним була організована науково-дослідна кафедра історії України (у 1930 році вона була реорганізована у науково-дослідний інститут історії України імені Д. І. Багалія). Із моменту створення кафедри і до кінця свого життя Д. І. Багалій був її керівником. У 1926–1932 рр. – директор Науково-дослідницького інституту імені Т. Г. Шевченка [2, с. 89–90].

***

Із автобіографії Д. І. Багалія

«Після двох невдалих спроб, я мав велику втіху оселитися в будинкові О. О. Потебні, де ми прожили 9 років (до 1899 року), весь час дуже близько приятелюючи з усією родиною Потебні, по тому переїхали ми у власний будинок на Технологічній вулиці, що я його будував за технічною порадою приятелів-професорів Технологічного інституту. Тоді ця, чудова тепер, вулиця мала лиш один будинок проф[есора] Лагермарка і я був її другий після нього засельник. Це була Харківська окраїна, де доти панували безпритульні. Виучуючи історію колонізації, я зробився і практичним колонізатором. Земельні ділянки були дуже дешеві (за свою садибу я заплатив усього 3 тис. крб.). На будування взяв позику в банку, що виплатив її виключно з свого літературного гонорару (тоді я писав історію Харківського університету і історію Харкова). Садиба являла собою пустизну, де ми розвели садочок з дикими й овочевими деревами, кущами та квітами. За мого радника в плануванні саду та виборі рослин був відомий харківський професор географ і ботанік О. М. Краснов. Роблячи посадки, я хотів, щоб мої діти наочно знайомилися з різними сортами рослин; і досі збереглися наші гордощі – двоє волоських горіхів та одна товщенна тополя. Перед тим, як нашу вулицю забруковано (а на це ми мусили внести 50 % власних коштів), на ній було глибоке багнище. Пам’ятаю, як мій приятель, славний маляр і гуморист, С. І. Васильківський, принісши мені звичаєм своїм на мої іменини подарунок – свою картину, почав оповідати, що візник немов дав був йому карбованця одчіпного, аби не везти до самого мого будинку» [3, с. 138].

***

«В свое время багалеевский сад хорошо плодоносил и был довольно большим, но после революции на соседнем участке выстроил дом кооператив НКВД «Дзержинец». Понятно, не от хорошей жизни был заключен с Дмитрием Ивановичем договор, в котором говорилось, что жильцы дома «Дзержинец» могут пользоваться его садом. К сожалению, не все пользователи сада относились к деревьям бережно, часть сада снесли под волейбольную площадку, часть просто выломали и вытоптали.

Окончательно же уничтожили сад немцы во время войны. В доме Багалея было автономное отопление и поэтому это здание выбрали для поселения немецких офицеров. А чтобы из дома хорошо просматривались окрестности и к нему нельзя было подобраться близко, весь сад вырубили, а плодородную землю засыпали большим слоем золы. Теперь там асфальтированная дорога для заезда во двор банка, находящегося слева от дома Багалея.

Сам же дом, в котором жил ученый, имеет площадь 456 кв. м. Сейчас в нем живет несколько семей, в том числе правнучка знаменитого ученого Ольга Юрьевна Гончарова, выпускница ХПИ, работающая ныне Харьковской правозащитной группе (она и поведала нам историю дома)» [4, с. 7].

***

Зі споминів О. М. Ладиженського (чоловіка доньки Д. Багалія – Наталії)

«Образ жизни у Багалеев был скромный. Как выходец из среды ремесленников, Багалей больше любил деньги, чем дорогие вещи. Даже когда деньги катастрофически падали в цене, и я советовал на имеющиеся сбережения купить впрок нужные и ценные вещи, он не захотел этого сделать…. Марии Васильевне нужно было против его воли приводить портного снять с него мерку на костюм, он даже рисовался своим демократическим образом жизни! На заседания Государственного Совета, на которые высокопоставленные его члены приезжали в каретах, хотя бы и жили неподалеку, Дмитрий Иванович ходил пешком.

Мебель и посуда у Багалеев была разнокалиберная и дешевая. Только украинские картины были ценные и масса книг. В доме в стенах вделаны внутренние шкафы, где разместили его библиотеку. Книг было так много, что подчас Дмитрию Ивановичу приходилось нужное сочинение брать в университетской библиотеке, так как он не знал, где "засунулась" его собственная книга» [5, с. 22–23].

***

«Профессор жил на втором этаже, первый сдавал помещику, приезжавшему время от времени из своего имения. После революции, наоборот, ученый оказался на первом этаже, а на втором разместилась кафедра истории культуры Украины.

Любопытно, что в своем доме супруги Багалей бывшие "кошовики", завели правило – говорить только по-украински. В гостях у них бывали Алчевские, Васильковский, Репин (он писал портрет ученого, советовался с ним по поводу своих знаменитых "Запорожцев"), Сумцов.

Багалеи дружили "домами" с Кропивницкими (глава семейства – выдающийся украинский драматург), Дмитрий Иванович помогал тому устраивать представления. Главным увлечением Дмитрия Багалея (помимо истории, конечно) была рыбалка. В 1884 году историк бросил курить, а пить никогда и не пил вообще» [1, с. 17].

Джерела

1. Аленков, Ю. Летописец Слобожанщины // Вечерний Харьков. – 2007. – 10 нояб. – С. 17.

2. Багалій Дмитро Іванович // Ректори Харківського університету (1805–2014) : біобібліогр. довід. / [уклад.: В. Д. Прокопова та ін. ; редкол.: В. С. Бакіров (голов. ред.) та ін.]. – Харків: [ХНУ ім. В. Н. Каразіна], 2015. – С.89–100.

3. Багалій, Д. І. Вибрані праці : у 6 т. Т. 1. Автобіографія. Ювілейні матеріали. Бібліографія. – Харків : ХГІ «НУА» : Золоті сторінки, 1999. – 599 с.

4. Быстрый, А. Харьков, который мы теряем / А. Быстрый, Н. Донченко, Н. Сытник // Время. – 2011. – 1 марта. – С. 1, 7.

5. Чотири розповіді про Дмитра Багалія / упоряд. О. Багалій. – Харків: Сага, 2007. – 92 с.