Третьяков Р. С.

Дошку на честь Р. С. Третьякова відкрито у 2000 році за адресою вулиця Скрипника, 6 (знайти на мапі Харкова). Скульптор О. Огородник.

 

«У цьому будинку в 1957 – 1996 рр. жив відомий український поет Роберт Третьяков».

1. Селезньова, Н. Роберту Третьякову присвячується // Слобода. – 2000. – 8 груд. – С. 3 : фот.

2. Романовский, В. Память о поэте // Вечерний Харьков. – 2000. – 23 нояб.

Статті про відкриття меморіальної дошки на честь українського поета Р. Третьякова на фасаді будинку, де він жив (вул. Скрипника, 6).

Письменники Харкова: Р. С. Третьяков

«Третьяков Роберт Степанович (26.02.1936, м. Перм – 10.10.1996, м. Харків) – поет. Народився в сім’ї військовослужбовця. Закінчив факультет журналістики Київського університету (1958). Працював у харківських газетах “Ленінська зміна”, “Вечірній Харків”, завідував відділом поезії в журналі “Прапор”. Автор збірок “Зоряність” (1961), “Палітра” (1965), “Портрети” (1967), “Поезії” (1971), “Ніжні розтані” (1972), “Меридіани крізь серце” (1977), “Осіннє скресання” (1980), “Поезії” (1986). Поезія сповнена пафосу утвердження правди і добра як найвищих моральних цінностей, поваги до людини, заперечення міщанства. За збірку “Меридіани крізь серце” удостоєний премії П. Г. Тичини “Чуття єдиної родини” (1977). Лауреат Харківської обласної премії ім. Героя Радянського Союзу О. Зубарєва» [2].

***

«Я єсмь на світі.

Єсмь.

І я – не сам,

Бо скільки раз я помирав у брестах

І скільки раз у братськах воскресав.

Я народився в кожнім нашім році…

Коли ж у землю ляжу я сиру,

Мій сину, знай:

Я весь – в моїй епосі,

А отже, я ніколи не помру!»

Третьяков Роберт «Автобіографія» [6].

***

«Ти стоїш у цвітінні і громі,

не зозуля, а молот кує,

промінь сонця на вежах Держпрому –

прокидається місто моє.

Спів гудків розтривожив простори,

і до мирної праці стає

буйносаде, величне, бадьоре

і замріяне місто моє.

І гаї, і майдани, і квіти,

і усмішки свої віддає

голубам в піднебессі і дітям –

добросердеє місто моє.»

Бондар Василь, Третьяков Роберт, муз. Литвинова Григорія, «Пісня про Харків» [7].

***

«Найбільш пам’ятні мені зустрічі з Робертом наодинці, коли він із непідробним інтересом читав мої вірші, давав дуже цінні професійні поради. Спочатку це відбувалося на Червоношкільній набережній, де у Роберта була квартира. <…> Роберту довелося залишити сім’ю і переїхати до матері, яка жила в будинку навпроти Дзеркального струменя. Там відбувалися справжні “круглі столи”: читалися вірші, точилися дискусії про поезію, часто розглядалися тексти, що плідно відбивалося на нашій подальшій творчості. <…> У тісній квартирі біля Дзеркального струменя завжди було гамірно і весело. Після смерті матері там господарювала друга Робертова дружина – пані Маргарита, яка теж не ставала на заваді нашим літературним зібранням. <…> Останні три роки перед його смертю ми бачилися з Робертом дуже часто. Я тоді працював у пожежній охороні оперного театру, а це було майже поряд з його квартирою. Коли наближався обідній час, у моїй телефонній слухавці звучало:

– Дядьку, що ви там собі мислите?

А це означало, що Роберт уже поставив картоплю у мундирах на газплиту і чекає мене у гості. Я брав пляшечку горілки (тоді уже вино вийшло із моди) і заходив до нього. Удвох нам не було сумно. Ми часто обговорювали переклади його віршів на російську. Він мріяв видати таку книжку» [3].

***

Зі спогадів поета Зіновія Вальшонка:

«Невдовзі із Харкова надійшла скорбна звістка: 11 листопада помер Роберт Третьяков. Йому тільки-но виповнилося 60 років. Потім мені зателефонували із “Вечірнього Харкова”, попрохали написати кілька рядків до сороковин. Я продиктував із Москви своє печальне коротке послання поету, що від нас пішов: “У дружньому колі ми називали його ласкаво – Робертіно. І не тільки тому, що так зменшувально вимовлялося його ім’я. Напевно, ще й тому, що підсвідомо з його ім’ям ми пов’язували ім’я того італійського хлопчика, співочий талант якого так приголомшив нас свого часу. Наш харківський Робертіно так само вразив нас усіх своїм неочікуваним злетом і зрілістю поетичного голосу. Одначе дар Роберта Третьякова виявився тривалим і був даний йому на все життя”» [1].

Джерела

1. Вальшонок, З. Робертіно / Зіновій Вальшонок; перекл. Т. Терещенкової // Березіль. – 2007. – № 1/2. – С. 159–164 : фот.

2. Гетьманець, М. Ф. Третьяков Роберт Степанович // Літературна Харківщина : [довідник] / за заг. ред. М. Ф. Гетьманця. – 2-ге вид., виправ. і допов. – Харків, Майдан, 2007. – С. 265.

3. Замєсов, В. Для нас він був класиком / Валерій Замєсов; перекл. Т. Терещенкової // Березіль. – 2007. – № 1/2. – С. 164–168 : фот.

4. Полонский, Р. Непояснимый Роберт [Третьяков] // Вечерний Харьков. – 1998. – 18 июля; 21 июля; 23 июля; 25 июля.

5. Родіонов, В. Срібний князь української поезії : [про Роберта Третьякова] // Літературна Україна. – 2006. – 23 лют.

6. Третьяков, Р. Автобіографія // Прапор. – 1977. – № 11. – С. 8.

7. Харків’яни : поема про місто в цитатах поетич. творів / авт.-упоряд.: В. П. Копичко, Ю. Г. Копичко. – Харків : Слобожанщина, 2007. – С. 274.