Дошку на честь І. В. Целовальникова відкрито 3 червня 2021 року на будівлі клубу «Велоцентр» за адресою Бєлгородське шосе, 1 (нині Харківське шосе). Автор дошки — скульптор О. М. Рідний.
«Целовальніков Ігор Васильович. 02 січня 1944–17 березня
1986. Чемпіон з велоспорту на тандемі Ігор Олімпіади 1972 року в Мюнхені
(Німеччина), Заслужений майстер спорту, педагог, офіцер, видатний спортсмен,
Олімпійська легенда». [У джерелах №1, №3 ― представлені інші дати смерті. ― Упоряд.]
У Харкові увічнили пам’ять легендарного велогонщика //
Харківська обласна військова адміністрація. ― Електрон. текстові дані. ― 2021. ―
URL: http://kharkivoda.gov.ua/news/109732,
вільний (дата звернення: 21.11.2024). ― Назва з титул. екрана.
Памяти великих харьковчан // Харьковские известия. —
2020. — 11 июня. — С. 2.
На
засіданні Міської комісії з питань топоніміки було розглянуто питання про
встановлення десяти меморіальних дошок, у т. ч. І. Целовальникову.
Харків’яни ―
олімпійські чемпіони
І. В. Целовальников
Целовальников Ігор Васильович (02.01.1944–15.03.1986) — спортсмен,
велосипедист. Народився у м. Єреван (Вірменська РСР). Виступав за клуби «Буревісник»
(Харків, 1964–1968) і СКА (1969–1976). П’ятиразовий чемпіон світу (1967, 1971–1974), багаторазовий
чемпіон СРСР та УРСР з велоспорту на треку. Чемпіон Олімпійських ігор 1972 року
у гонках на тандемі (в парі з В. Семенцем). Заслужений майстер спорту СРСР
(1972). Закінчив економічний факультет Харківського державного університету
(1969), Ленінградський інститут фізичної культури (1972) і Військовий інститут
фізкультури (Ленінград, 1977). Викладач Харківського вищого військового
командно-інженерного училища ракетних військ ім. Крилова (1977–1986),
майор (1982). Нагороджений орденом «Знак Пошани» (1972). Помер у Харкові. [1]
***
Хтось із журналістів назвав Целовальникова природженим
тандемістом. Але це не зовсім так. Починав він колись йоржистим хлопчиною у
тренера Ю. В. Гладкова на шосе. Юрій Вікторович швидко зрозумів, що
здібний учень ― не для довгих шосейних перегонів. І привів Ігоря до Б. В. Фурсенка:
«Мені здається, Борисе Володимировичу, це ваш клієнт. Швидкість у хлопця в
крові, а нам він користі не принесе». Так Целовальников став трековиком... На
мюнхенському велодромі двомісні велосипеди, названі з легкої руки одного з
журналістів «пікіруючими бомбардувальниками», завершували свою олімпійську
біографію. Цей видовищний, швидкісний різновид перегонів чиновники з
Міжнародного олімпійського комітету визнали занадто небезпечним і викреслили з
програми Олімпіад. І на Іграх 1972 року тандеми прощалися з Олімпіадою. Через
це прощальний комплект медалей став особливо цінним. У боротьбі за нього харків’янин
Ігор Целовальников і одесит Володимир Семенець перемогли спочатку американців,
потім чехословацький екіпаж. У півфіналі впоралися з головними фаворитами ―
французами. А у фіналі зустрілися з командою НДР. Їхня вирішальна дуель у
третьому заїзді була вершиною трекового ближнього бою. На величезній швидкості лікоть
до ліктя гонщики мчали полотном. Фінішну лінію під шалений рев уболівальників перетнули
разом. Потім ― тиша. Долю медалей вирішував фотофініш. Повільно тягнулися
хвилини очікування. Коли нарешті заговорили динаміки і на чорному екрані
спалахнули імена наших хлопців, почалося щось неймовірне. Слів не було чути, і
спортсменам показували на пальцях: обійшли на пів шини. Такою була ціна
олімпійського «золота». Після вручення нагород журналісти запитували гонщиків,
як вони, живучи у різних містах, опинилися на одному велосипеді. На це
запитання краще за всіх міг би відповісти тренер Борис Фурсенко. Це він,
перепробувавши багато варіантів, вирішив посадити на одну машину Ігоря і
Володю. Борис Володимирович розумів: у пару до вибухового, швидкісного
Целовальникова потрібен тонкий тактик, який вміє стрімко мислити. Саме таким
був сором’язливий на вигляд одесит Семенець. Так і склалася чемпіонська
команда: природжений керманич Семенець та ідеальний штурман Целовальников. У
житті норовливий, нервовий і запальний Целовальников у перегонах був тонким
психологом, умів уловлювати будь-які наміри конкурентів. Саме це йому і
належало за «штатним розкладом». Штурман, який сидить другим, повинен читати по
очах, по найменших рухах усі думки суперників. І, передбачивши за мить їхній
ривок, віддати рульовому команду «Вперед!». А якщо сам керманич зважиться на
ривок, штурман зобов’язаний його зусилля одразу ж відчути ногами. У заїзді
гонщиків пов’язує єдиний нерв ― залізний. Це ланцюг передач. Але завжди
натягнуті і їхні власні нерви, живі. Це з боку здається: їдуть двоє, педалі крутять
обидва, значить їм легше, ніж одному. Нічого подібного ― важче! [6]
***
Згадує Ігор Целовальников:
«Мій шлях до треку почався, як у кожного хлопця, зі
звичайного велосипеда. У сідло я сів рано, а от до спортивної секції мене взяли
не відразу. Моя спроба записатися до велосекції товариства “Спартак”
закінчилася невдачею: тренерів не влаштували мої фізичні кондиції. Але бажання
займатися саме велоспортом переважило почуття образи, і я пішов до іншої секції
― при велозаводі. Дива не трапилося: там мені теж не дуже зраділи. Але я був
наполегливий, і тренеру В. Резвану так набридли мої прохання, що він
дозволив мені взяти участь у тренуванні. Мабуть, він розраховував, що я побачу,
як багато і важко працюють дорослі велосипедисти, і більше не приставатиму. Отак
я уперше й стартував. Поруч зі мною крутили педалі хлопці на п’ять–шість років
старші за мене, уже розрядники. Вони чекали, коли я відстану. Але я не відстав.
До фінішу цієї першої в житті гонки я дістався лише на одному бажанні, на одній
надії, що візьмуть до секції. І мене взяли! Потім були виступи на юнацьких
змаганнях. У 1961 році я дебютував на треку на юнацькому чемпіонаті країни.
Перша спроба вийшла вдалою: я виграв той турнір. І це остаточно вирішило мою
долю… Моя перша олімпійська спроба не принесла великого успіху. У 1968 році в
Мехіко ми з моїм напарником Імантсом Боднієксом виступали в гонці тандемів і
вибули у чвертьфіналі, хоча від нас чекали більшого, та й ми були здатні на
більше. До наступної Олімпіади в Мюнхені я почав готуватися заздалегідь. Я
розумів, що це мій останній олімпійський шанс, бо у 1972-му мені вже буде 28
років. Боднієкс вже закінчив кар’єру, і я шукав собі нового партнера. У
змаганнях на нашому харківському треку я вперше зустрівся з Володимиром
Семенцем, який вже добре зарекомендував себе на всесоюзній арені. Наші фізичні
можливості були однакові, навіть група крові виявилася одна і та сама. А от
характерами ми були дуже несхожі, але це ще дужче єднало нас. Разом ми добре
виступили на чемпіонаті світу і поїхали до Мюнхену на Олімпійські ігри вже у
статусі лідерів. Ця роль нас дещо нервувала, заважала заспокоїтися. Відчули
полегшення тільки тоді, коли вийшли до фіналу. Там ми зустрілися з командою
НДР. Перший заїзд ми їм програли, другий виграли. І ось третій заїзд, який вирішував
долю золотих медалей. Деталі пам’ятаю погано: дуже втомилися і ми, і суперники.
Фінішний створ перетнули разом ― щоб виявити переможців, знадобилася допомога
фотофінішу. Майже пів години чекали на рішення суддівської колегії. І ось нас
оголосили олімпійськими чемпіонами. Це було перше олімпійське “золото”
вітчизняних трековиків і останнє ― у гонці на тандемах. На жаль, цей вид
змагань був знятий з програми Олімпійських ігор, і наші імена тепер останні у
списку переможців. Після мюнхенської Олімпіади я ще кілька років виступав.
Потім завершив спортивну кар’єру, закінчив інститут фізичного виховання і почав
працювати у Харківському вищому військовому училищі, де викладаю і зараз». [4]
Джерела
1. Грот Ю. Целовальников Ігор Васильович //
Харківщина : енциклопед. слов. / редкол.: С. І. Посохов та
ін. ― Харків, 2014. ― С. 411.
2. Ровчан В. Ігор Целовальников: золота медаль //
Вечірній Харків. ― 1972. ― 9 верес.
3. У Харкові увічнили пам’ять легендарного велогонщика //
Харківська обласна військова адміністрація. ― Електрон. текстові дані. ― 2021.
― URL: http://kharkivoda.gov.ua/news/109732, вільний (дата звернення:
21.11.2024). ― Назва з титул. екрана.
4. Фурсенко Б. Игорь Целовальников ― чемпион СССР //
Красное знамя. ― 1968. ― 6 авг.
5. Целовальников І. Вершини скоряються сміливим :
інтерв’ю з олімп. чемпіоном Ігорем Целовальниковим / записала К. Астахова
// Ленінська зміна. ― 1980. ― 6 берез.
6. Целовальников І. Перемога ― це праця : інтерв’ю із заслуж. майстром спорту Ігорем Целовальниковим /
записав М. Власенко// Соціалістична Харківщина. ― 1980. ― 19 берез.
7. Штурман «пикирующего
бомбардировщика» //
История физической культуры и спорта на Харьковщине (люди, годы, факты).
1951–1974 /
Н. А. Олейник, Ю. И. Грот ; Харьков. гос. акад. физ. культуры. ―
Харьков, 2005. ― Т. 2.
― С. 372–377 : фот.
Комментариев нет:
Отправить комментарий