Целовальников І. В.

             Дошку на честь І. В. Целовальникова відкрито 3 червня 2021 року на будівлі клубу «Велоцентр» за адресою Бєлгородське шосе, 1 (нині Харківське шосе). Автор дошки — скульптор О. М. Рідний.

«Целовальніков Ігор Васильович. 02 січня 1944–17 березня 1986. Чемпіон з велоспорту на тандемі Ігор Олімпіади 1972 року в Мюнхені (Німеччина), Заслужений майстер спорту, педагог, офіцер, видатний спортсмен, Олімпійська легенда». [У джерелах №1, №3 ― представлені інші дати смерті. ― Упоряд.]

У Харкові увічнили пам’ять легендарного велогонщика // Харківська обласна військова адміністрація. ― Електрон. текстові дані. ― 2021. ― URL: http://kharkivoda.gov.ua/news/109732, вільний (дата звернення: 21.11.2024). ― Назва з титул. екрана.

Памяти великих харьковчан // Харьковские известия. — 2020. — 11 июня. — С. 2.

На засіданні Міської комісії з питань топоніміки було розглянуто питання про встановлення десяти меморіальних дошок, у т. ч. І. Целовальникову.

Харків’яни ― олімпійські чемпіони

І. В. Целовальников

Целовальников Ігор Васильович (02.01.1944–15.03.1986) — спортсмен, велосипедист. Народився у м. Єреван (Вірменська РСР). Виступав за клуби «Буревісник» (Харків, 1964–1968) і СКА (1969–1976). П’ятиразовий чемпіон світу (1967, 1971–1974), багаторазовий чемпіон СРСР та УРСР з велоспорту на треку. Чемпіон Олімпійських ігор 1972 року у гонках на тандемі (в парі з В. Семенцем). Заслужений майстер спорту СРСР (1972). Закінчив економічний факультет Харківського державного університету (1969), Ленінградський інститут фізичної культури (1972) і Військовий інститут фізкультури (Ленінград, 1977). Викладач Харківського вищого військового командно-інженерного училища ракетних військ ім. Крилова (1977–1986), майор (1982). Нагороджений орденом «Знак Пошани» (1972). Помер у Харкові. [1]

***

Хтось із журналістів назвав Целовальникова природженим тандемістом. Але це не зовсім так. Починав він колись йоржистим хлопчиною у тренера Ю. В. Гладкова на шосе. Юрій Вікторович швидко зрозумів, що здібний учень ― не для довгих шосейних перегонів. І привів Ігоря до Б. В. Фурсенка: «Мені здається, Борисе Володимировичу, це ваш клієнт. Швидкість у хлопця в крові, а нам він користі не принесе». Так Целовальников став трековиком... На мюнхенському велодромі двомісні велосипеди, названі з легкої руки одного з журналістів «пікіруючими бомбардувальниками», завершували свою олімпійську біографію. Цей видовищний, швидкісний різновид перегонів чиновники з Міжнародного олімпійського комітету визнали занадто небезпечним і викреслили з програми Олімпіад. І на Іграх 1972 року тандеми прощалися з Олімпіадою. Через це прощальний комплект медалей став особливо цінним. У боротьбі за нього харків’янин Ігор Целовальников і одесит Володимир Семенець перемогли спочатку американців, потім чехословацький екіпаж. У півфіналі впоралися з головними фаворитами ― французами. А у фіналі зустрілися з командою НДР. Їхня вирішальна дуель у третьому заїзді була вершиною трекового ближнього бою. На величезній швидкості лікоть до ліктя гонщики мчали полотном. Фінішну лінію під шалений рев уболівальників перетнули разом. Потім ― тиша. Долю медалей вирішував фотофініш. Повільно тягнулися хвилини очікування. Коли нарешті заговорили динаміки і на чорному екрані спалахнули імена наших хлопців, почалося щось неймовірне. Слів не було чути, і спортсменам показували на пальцях: обійшли на пів шини. Такою була ціна олімпійського «золота». Після вручення нагород журналісти запитували гонщиків, як вони, живучи у різних містах, опинилися на одному велосипеді. На це запитання краще за всіх міг би відповісти тренер Борис Фурсенко. Це він, перепробувавши багато варіантів, вирішив посадити на одну машину Ігоря і Володю. Борис Володимирович розумів: у пару до вибухового, швидкісного Целовальникова потрібен тонкий тактик, який вміє стрімко мислити. Саме таким був сором’язливий на вигляд одесит Семенець. Так і склалася чемпіонська команда: природжений керманич Семенець та ідеальний штурман Целовальников. У житті норовливий, нервовий і запальний Целовальников у перегонах був тонким психологом, умів уловлювати будь-які наміри конкурентів. Саме це йому і належало за «штатним розкладом». Штурман, який сидить другим, повинен читати по очах, по найменших рухах усі думки суперників. І, передбачивши за мить їхній ривок, віддати рульовому команду «Вперед!». А якщо сам керманич зважиться на ривок, штурман зобов’язаний його зусилля одразу ж відчути ногами. У заїзді гонщиків пов’язує єдиний нерв ― залізний. Це ланцюг передач. Але завжди натягнуті і їхні власні нерви, живі. Це з боку здається: їдуть двоє, педалі крутять обидва, значить їм легше, ніж одному. Нічого подібного ― важче! [6]

***

Згадує Ігор Целовальников:

«Мій шлях до треку почався, як у кожного хлопця, зі звичайного велосипеда. У сідло я сів рано, а от до спортивної секції мене взяли не відразу. Моя спроба записатися до велосекції товариства “Спартак” закінчилася невдачею: тренерів не влаштували мої фізичні кондиції. Але бажання займатися саме велоспортом переважило почуття образи, і я пішов до іншої секції ― при велозаводі. Дива не трапилося: там мені теж не дуже зраділи. Але я був наполегливий, і тренеру В. Резвану так набридли мої прохання, що він дозволив мені взяти участь у тренуванні. Мабуть, він розраховував, що я побачу, як багато і важко працюють дорослі велосипедисти, і більше не приставатиму. Отак я уперше й стартував. Поруч зі мною крутили педалі хлопці на п’ять–шість років старші за мене, уже розрядники. Вони чекали, коли я відстану. Але я не відстав. До фінішу цієї першої в житті гонки я дістався лише на одному бажанні, на одній надії, що візьмуть до секції. І мене взяли! Потім були виступи на юнацьких змаганнях. У 1961 році я дебютував на треку на юнацькому чемпіонаті країни. Перша спроба вийшла вдалою: я виграв той турнір. І це остаточно вирішило мою долю… Моя перша олімпійська спроба не принесла великого успіху. У 1968 році в Мехіко ми з моїм напарником Імантсом Боднієксом виступали в гонці тандемів і вибули у чвертьфіналі, хоча від нас чекали більшого, та й ми були здатні на більше. До наступної Олімпіади в Мюнхені я почав готуватися заздалегідь. Я розумів, що це мій останній олімпійський шанс, бо у 1972-му мені вже буде 28 років. Боднієкс вже закінчив кар’єру, і я шукав собі нового партнера. У змаганнях на нашому харківському треку я вперше зустрівся з Володимиром Семенцем, який вже добре зарекомендував себе на всесоюзній арені. Наші фізичні можливості були однакові, навіть група крові виявилася одна і та сама. А от характерами ми були дуже несхожі, але це ще дужче єднало нас. Разом ми добре виступили на чемпіонаті світу і поїхали до Мюнхену на Олімпійські ігри вже у статусі лідерів. Ця роль нас дещо нервувала, заважала заспокоїтися. Відчули полегшення тільки тоді, коли вийшли до фіналу. Там ми зустрілися з командою НДР. Перший заїзд ми їм програли, другий виграли. І ось третій заїзд, який вирішував долю золотих медалей. Деталі пам’ятаю погано: дуже втомилися і ми, і суперники. Фінішний створ перетнули разом ― щоб виявити переможців, знадобилася допомога фотофінішу. Майже пів години чекали на рішення суддівської колегії. І ось нас оголосили олімпійськими чемпіонами. Це було перше олімпійське “золото” вітчизняних трековиків і останнє ― у гонці на тандемах. На жаль, цей вид змагань був знятий з програми Олімпійських ігор, і наші імена тепер останні у списку переможців. Після мюнхенської Олімпіади я ще кілька років виступав. Потім завершив спортивну кар’єру, закінчив інститут фізичного виховання і почав працювати у Харківському вищому військовому училищі, де викладаю і зараз». [4]

Джерела

1. Грот Ю. Целовальников Ігор Васильович // Харківщина : енциклопед. слов. / редкол.: С. І. Посохов та ін. ― Харків, 2014. ― С. 411.

2. Ровчан В. Ігор Целовальников: золота медаль // Вечірній Харків. ― 1972. ― 9 верес.

3. У Харкові увічнили пам’ять легендарного велогонщика // Харківська обласна військова адміністрація. ― Електрон. текстові дані. ― 2021. ― URL: http://kharkivoda.gov.ua/news/109732, вільний (дата звернення: 21.11.2024). ― Назва з титул. екрана.

4. Фурсенко Б. Игорь Целовальников ― чемпион СССР // Красное знамя. ― 1968. ― 6 авг.

5. Целовальников І. Вершини скоряються сміливим : інтерв’ю з олімп. чемпіоном Ігорем Целовальниковим / записала К. Астахова // Ленінська зміна. ― 1980. ― 6 берез.

6. Целовальников І. Перемога ― це праця : інтерв’ю із заслуж. майстром спорту Ігорем Целовальниковим / записав М. Власенко// Соціалістична Харківщина. ― 1980. ― 19 берез.

7. Штурман «пикирующего бомбардировщика» // История физической культуры и спорта на Харьковщине (люди, годы, факты). 1951–1974 / Н. А. Олейник, Ю. И. Грот ; Харьков. гос. акад. физ. культуры. ― Харьков, 2005. ― Т. 2. ― С. 372–377 : фот.