«Проспект
назван в честь Маршала Советского Союза Георгия Константиновича Жукова».
Від укладачів. У травні 2016 року голова Харківської облдержадміністрації Ігор Райнін підписав розпорядження "Про перейменування низки об'єктів топоніміки м. Харкова". Воно, зокрема, передбачало перейменування станції метро "Маршала Жукова" на "Палац спорту", а однойменного проспекту – на проспект Петра Григоренка.
19 червня Харківська міська рада повернула проспекту Петра Григоренка ім'я маршала Жукова. Підтримали це рішення – 59 депутатів, проти – 13. У той же день за пропозицією віце-прем'єра В'ячеслава Кириленка Кабінет Міністрів України ініціював перевірку законності рішення Харківської міськради. 20 червня поліція почала кримінальне провадження за ч. 1 ст. 364 (зловживання владою або службовим становищем) Кримінального кодексу України.
5 вересня Харківський окружний адміністративний суд скасував рішення міськради про повернення проспекту Григоренка імені Жукова.
Харківська міськрада подала апеляцію.
8 листопада Другий апеляційний адміністративний суд підтвердив незаконність повернення імені маршала Жукова проспекту Григоренка [4].
З історії вулиць Харкова:
проспект імені маршала Радянського Союзу Г. К. Жукова
«Жуков Георгій Костянтинович (01.12 (19.11).1896–18.06.1974) – радянський військовий діяч. Маршал Радянського Союзу (1943), чотириразовий Герой Радянського Союзу (1939, 1944, 1945, 1956), Герой Монгольської Народної Республіки (1969), двічі кавалер вищого військового ордена "Перемога" (1944, 1945). Народився в с. Стрєлковка (нині село Калузької обл., РФ). Учасник Першої Світової війни в чині унтер-офіцера, кавалер двох Георгіївських хрестів. Від 1918 – у Червоній армії, командир взводу, згодом – командир ескадрону. У період 1922–1939 пройшов шлях від командира полку до заступника командиру військового округу. Закінчив кавалерійські курси, курси вдосконалення комскладу кавалерії, курси вдосконалення вищого начскладу. 1939 командував 1-ю армійською групою, яка спільно з військами МНР розгромила основні сили японської 6-ї армії на р. Халхін-Гол. 1940 – командир військ Київського особливого військового округу, в січні–липні 1941 – начальник Генштабу і заступник наркома оборони СРСР. У 1941–1945 рр. – член Ставки Верховного Головнокомандування, заступник Верховного Головнокомандувача, 1-й заступник наркома оборони. Як начальник Генштабу відповідальний за поразку в літній кампанії 1941, як представник Ставки – за розгром Південно-Західного фронту. На посадах командувача фронту і координатора дій фронтів брав участь як у багатьох переможних (Ленінградська оборонна операція 1941, битва під Москвою 1941–1942, Сталінградська битва 1942–1943, Курська битва 1943, битва за Дніпро 1943, Проскурівсько-Чернівецька наступальна операція 1944, Білоруська наступальна операція 1944, Вісло-Одерська наступальна операція 1945), так і в невдалих операціях РСЧА (Ржевсько-Вяземська (втрати – 776 889 осіб), Ржевсько-Сичовська (втрати – 193 683 особи) операції 1942 та Ржевсько-Вяземська операція 1943 (втрати – 138 577 осіб)). Як полководець характеризувався прямолінійністю рішень, жорстокими методами підтримання дисципліни, добивався виконання оперативних завдань будь-якою ціною й відзначався недбалим ставленням до людських втрат, через що серед солдатів отримав прізвисько "катафалк". 8 трав. 1945, від імені Верховного Головнокомандування СРСР, прийняв капітуляцію нацистської Німеччини, 24 черв. 1945 приймав парад Перемоги в Москві. Після війни – командувач Групи радянських військ та Радянської військової адміністрації в Німеччині (1945–1946), командувач Сухопутних військ і заступник міністра Збройних Сил (1946). 1946 понижений у посаді до командувача військ Одеського військового округу (від 1948 – команд. Уральського військового округу) через підтримані Й. Сталіним звинувачення в надмірних амбіціях, у приписуванні собі керівної ролі у війні та привласненні трофейного майна. Після смерті Й. Сталіна – 1-й заст. міністра оборони (1953), міністр оборони і член Президії ЦК КПРС (1957). 1954 під його керівництвом відбулися сухопутні навчання на Тоцькому полігоні із застосуванням атомної бомби, в результаті яких від променевої хвороби загинуло близько 30 тис. військовослужбовців. 1957 знятий з посади міністра через звинувачення в насаджуванні власного культу особи й спробі вивести Збройні Сили з-під партійного контролю, 1958 відправлений у відставку [1].
***
«Длина [проспекта] 2600 м. Пролегает от Московского проспекта до ул. Героев Сталинграда. Основана в 1960-х гг. Первоначальное название Стадионная улица; с 12.01.1983 – улица 60-летия СССР. Современное название [проспект Маршала Жукова] носит с 14.02.1990 г.
Первое название связано с расположенным на проспекте Дворцом спорта. Местные жители называют проспект сокращенно: ПМЖ» [3].
***
«Как и большинство магистралей жилого массива Селекционной Станции [зараз житловий масив "Нові будинки"], улица возникла в годы Советской власти, в 50-60-х годах. Она связывает Московский проспект с улицей Байрона. На Стадионную выходят улицы Слинько, Танкопия, бульвар Академика Юрьева.
В 1968 году, к 25-й годовщине освобождения Харькова от фашистских захватчиков, бригада монтажников заслуженного строителя УССР, Героя Социалистического Труда В. С. Плахотина смонтировала на Стадионной улице первый на Украине крупнопанельный девятиэтажный жилой дом из виброкатных деталей.
На Стадионной улице, кроме жилых домов, рабочих общежитий, детских и бытовых учреждений находится широкоэкранный кинотеатр "Киев". Он был сооружен в 1964 году в центре бульвара Академика Юрьева с выходом фасада на Стадионную улицу. Перед зданием кинотеатра установлен памятник дважды Герою Социалистического Труда, академику В. Я. Юрьеву. Бронзовый бюст выдающегося ученого-селекционера установлен на пьедестале из серого гранита. Автор памятника – заслуженный деятель искусств УССР скульптор В. И. Агибалов, архитектор Д. А. Морозов.
Строительство на Стадионной улице еще не завершено. По правой стороне магистрали оставлен большой земельный участок для сооружения крупного спортивного комплекса, в состав которого войдет стадион на 80 тысяч зрителей (отсюда и название улицы), плавательный бассейн, спортивные залы и площадки. В 1977 году закончено строительство Дворца спорта на 6300 мест. Здесь на ледяном поле будут проходить соревнования всесоюзного и международного значения.
В 1972 году на углу Стадионной и Московского проспекта была сдана в эксплуатацию комфортабельная гостиница "Турист" на 400 мест» [2, с. 264–265].
***
З інтерв’ю з військовим істориком, провідним спеціалістом відділу військово-патріотичного виховання Генерального штабу Збройних сил України В. Павловим:
«– Підбиваючи підсумки – яке місце Георгія Жукова в українській історії?
– Таке саме, як і будь-якого командувача військами радянської армії в роки Другої світової війни. Жуков – людина, яка абсолютно не рахувалася з втратами, яка намагалася поєднати своє службове зростання зі збільшенням власного престижу. Я не став би його виділяти в українській історії як окремий елемент. Тому що тоді зникає роль інших радянських воєначальників, які, з одного боку, зробили не менше, ніж Жуков, умовно добрих речей, але й мали такий самий перелік військових злочинів, які зазвичай покладають виключно на Жукова.
– Військові злочини – це, зазвичай, проти супротивника. А ви що маєте на увазі?
– Проти своїх солдатів і проти мирного населення. За злочини, які здійснила Червона армія, відповідальність має бути покладена на тих людей, які нею командували.
Казати, що Жуков є виключно маршалом перемоги, або виключно злодієм – я не став би. Творцем міфу про Жукова став сам Жуков. Він єдиний із радянських воєначальників такого калібру, який залишив розлогі спогади. Спогади того ж [маршала Івана] Конєва набагато менші.
– Але Жуков справді приймав Парад Перемоги в Москві.
– Так, але це не було його особисте рішення. Це було визнання його заслуг Сталіним. Він визнавав Жукова як людину, яка не зупиниться ні перед чим, щоб виконати його наказ. Був наказ взяти Берлін – наказ був виконаний. Якою ціною? Це питання не ставилося.
– На яку пам’ять заслуговує Георгій Жуков в Україні?
– Я не робив би йому пам’яті в публічному просторі. Але він має залишатися в історичних та публіцистичних дослідженнях, тому що це, певною мірою, символ свого часу» [4].
Джерела
1. Дерейко І. І. Жуков Георгій Костянтинович / І. І. Дерейко, О. Є. Лисенко // Енциклопедія історії України / Нац. Акад. наук України. Ін-т історії України. – Київ, 2005. – Т. 3: Е–Й. – С. 172–173.
2. Дьяченко, Н. Т. Улицы и площади Харькова : очерк. – Харьков : Прапор, 1977. – 271 с.
3. Харьков : справ. по назв. : 7000 улиц, площадей, скверов, районов / сост.: Е. Н. Дмитриева, Е. В. Дьякова, Н. М. Харченко ; ред. С. М. Куделко. – Харьков : Сага, 1999. – 431 с.
4. Павлов, В. «Маршал Перемоги» чи «Маршал-м’ясник»: Георгій Жуков і його місце в українській історії [Електронний ресурс] / Інтерв’ю з військ. істориком, провід. спеціалістом відділу військ.-патріот. виховання Генер. штабу Збройних сил України Василем Павловим записав Д. Шурхало // Радіо Свобода. – Текст. та граф. дані. – 2019. – 20 лип. – URL: https://www.radiosvoboda.org/a/30066539.html, вільний (дата звернення : 29.01.2020). – Назва з екрана.
5. Проспект у Харкові не може мати ім'я Жукова [Електронний ресурс] // Цензор.НЕТ. – Текст. та граф. дані. – 2019. – 23 груд. – URL : https://censor.net.ua/ua/news/3166979/prospekt_u_harkovi_ne_moje_maty_imya_jukova_drobovych, вільний (дата звернення : 29.01.2020). – Назва з екрана.
Комментариев нет:
Отправить комментарий