Йосип Сліпий

Дошку на честь Й. Сліпого за адресою вулиця Малиновського, 5 (зараз Зброярська вулиця) встановлено в 2005 році, але в 2008 її розбили. Потім громадські організації встановили нову.

У 2010 році Дзержинський районний суд прийняв рішення, що вона встановлена незаконно, і її демонтували.

22 лютого 2011 року дошка була відновлена. Скульптор Олександр Рідний.

«В цьому місці, в колишній пересильній тюрмі, у липні-серпні 1961 року перебував в ув’язненні патріарх Української греко-католицької церкви блаженніший Йосиф Сліпий».

У Харкові відновили меморіальну дошку Йосипу Сліпому [Електронний ресурс] // Українська правда, Історична правда. – 2011. – 22 лют. – URL: http://www.istpravda.com.ua/ukr/short/2011/02/22/26599/, вільний (дата звернення: 16.08.2024).

Про відновлення меморіальної дошки на будівлі, де перебував в ув’язненні Й. Сліпий.

Історія духовного життя Харкова

Й. Сліпий

«Я буду настільки великим, наскільки великим буде мій народ»

Й. Сліпий

 

Йосиф Сліпий (світське ім’я Йосип Іванович Коберницький-Дичковський) – подвижник віри, митрополит української греко-католицької церкви (УГКЦ), Верховний архієпископ УГКЦ, кардинал, визначний релігійний, науковий і політичний діяч, захисник переслідуваних християн, сподвижник і послідовник митрополита Андрея Шептицького доклав багато зусиль до подолання хибних стереотипів щодо України, її історії та церкви.

Народився у 1892 р. в с. Заздрість на Тернопільщині в шляхетській галицькій родині. Закінчив Тернопільську гімназію, Львівську духовну семінарію, навчався в богословській колегії в Інсбруку, потім – у Римі. Володів польською, німецькою, італійською та іншими мовами. З 1925 р. – ректор Львівської духовної семінарії, а з 1929 р. – перший ректор Львівської богословської академії. У 1926 р. Й. Сліпого обрали головою Богословського наукового товариства, членом Кураторії Національного музею, а в 1930 р. – дійсним членом Наукового товариства імені Шевченка. У 1939 р. отримав титул архієпископа і коад’ютора, тобто законного спадкоємця голови помісної церкви. Після смерті А. Шептицького у 1944 р. Й. Сліпий став архієпископом Львівським і митрополитом Галицьким. Ці призначення збіглися з приєднанням Західної України до Радянського Союзу. УГКЦ була заборонена, а митрополит разом з усім галицьким єпископатом у 1945 році заарештований. Йосифа Сліпого засудили  на 8 років, у 1953 р. його засудили вдруге, в 1957 році він отримав ще 7 років тюрми, а в 1962 – був засуджений учетверте. 18 років (з 1945 по 1963 р.) Йосиф Сліпий перебував у таборах ГУЛАГу.

27 січня 1963 р. за сприянням державних і церковних діячів різних країн Й. Сліпий вийшов на волю і виїхав до Італії, де розпочав велику роботу з реорганізації та зміцнення греко-католицької церкви.

Помер 7 вересня 1984 року [4, с. 322–324].

***

«З Новосибірська хворого Митрополита вивезли до Маріїнська, де вже було вісім тисяч в’язнів. З запаленням легень, температурою тридцять дев’ять та дизентерією його призначили до найбільш бандитського бараку. До цієї публіки був насторожений. Та коли зайшов до бараку, до нього підійшов молодий наддніпрянець і сказав: ″Ви мене не знаєте, а я Вас знаю″ і подав йому горнятко гарячого горохового супу, яким тоді кормили в’язнів» [5, с. 46–47].

***

«За весь час заслання Митрополита продерся крізь залізну заслону на Захід тільки один безсумнівно автентичний документ, що стверджував місце його перебування. Цим документом був власноручний лист Митрополита від 14 березня 1956 р. до о. Михайла Лади у Відні. Дивним дивом він просмикнувся крізь цензуру…

Лист Митрополита до о. Лади – короткий. Починається він євангельським зверненням:

Дорогий Брате!

Після чого подяка за пам'ять і отриману посилку:

Сердечно дякую за пам'ять і таку велику жертву та поміч. Нехай найвища Молитва буде відплатою. На жаль, прохаю не посилати більше, щоби й так не ускладнювати мого положення. Христос з Вами. Йосиф М…

Можна собі уявити, яку біду стягала на його голову кожна посилка [6, с. 89–90].

<…> Папа звертається до присутніх з своїм словом. Його промова – щира й тепла, натхненна Божою мудрістю… Говорить спершу про льомбардську семінарію, згодом про покійного кардинала Феррарі. Раптом змінює тему. Згадує часи своєї діяльності на Сході Європи, на Балканах. І тут несподівано Йоан ХХІІІ натякає на якусь радісну подію, що сталася напередодні ввечері. Півслівцями, не називаючи ні фактів ні прізвища, інтимним тоном, немов би довірявся близьким друзям, говорить про якусь добру новину зі Східної Європи, що наповнює його серце великою втіхою та за яку він в покорі дякує Господові. Голос Папи дрижить і ламається від зворушення, сльози виступають на його очах і котяться по щоках. Папа перериває промову, виймає хусточку і витирає очі. Даремно старається оволодіти собою.

На залі шепіт. ″Папа плаче, il Santo Padre piange″ – подають собі люди з уст в уста. Ніхто не розуміє, в чому річ.

Кардинал Чіконьяні, державний секретар Його Святості, і кардинал Теста, секретар Священної Східної Конґреґації, обмінюються багатомовними поглядами. Вони обидва знають, що натяки Папи стосуються до визволення Митрополита та його приїзду до Риму. Також присутні на урочистості журналісти підхопили й правильно зінтерпретували кінцеву частину промови Папи. Те, що вони почули з його уст, було для них найавторитетнішим підтвердженням чуток, що советська влада випустила Митрополита з концтабору та що він знаходиться вже в Італії.

Світ облетіла вістка, що сам Папа довів до відома неймовірну новину та що він плакав з радісного хвилювання, коли натякнув на приїзд Митрополита» [6, с. 5–6].

***

«Це була воістину унікальна особистість: мужня людина, красива фізично, наділена мудрістю і розумом як у сфері богословських знань, так і глибиною розуміння підчас складних і суперечливих суспільних та політичних ситуацій. Його шанувала українська і не тільки греко-католицька, але й православна паства, на його думку зважали первоїєрархи, із повагою до нього ставилися і колишні супротивники. Він був справжнім духовним пастирем і провісником. Свідченням цього божественного дару є звершення слів його заповіту про те, що він буде похований на рідній і вільній українській землі. Через вісім років після смерті труну Й. Сліпого з почестями було перенесено до кафедрального собору Св. Юри до Львова» [1, с. 15].

Джерела

1. Денисенко, А. Публіцистика в проповідницькій діяльності Йосифа Сліпого // Пам'ять століть. – 2004. – № 6. – С. 15–30.

2. Драган, А. Маємо Кардинала / А. Драган ; обкл. й оформ. Б. Титла. – Конурігг: Укр. Народ. союз, 1966. – [88]с.: іл.

3. Йосиф Кардинал Сліпий, 1892–1984. Слідами Христа : [збірка]. – Вестерло: Орг. «Поміч Церкві в Потребі», 1985. – 15 с.: іл.

4. Йосиф Сліпий (Йосип Іванович Коберницький-Дичковський) // Видатні постаті в історії України ХХ ст. : корот. біогр. нариси / В. І. Гусєв, О. В. Даниленко, Л. В. Іваницька [та ін.]. – Київ: Вища шк., 2011. – С. 322–324.

5. Патріарх Йосиф Сліпий. / [редкол.: В. В. Гаюк та ін.]. – Львів. – 1991. – 126 с. – Назва з обкл.

6. Рудницька, М. Невидимі стигмати : [про архієпископа Йосифа Сліпого]. – Рим; Мюнхен; Філадельфія: Т-во за патріарх. устрій укр. катол. церкви, 1971. – 552 с.: іл.

7. Сюндюков, І. Слово про Силу Духу : у Київському центрі УКУ Єпископ Паризької єпархії УГКЦ владика Борис Гудзяк поділився спогадами і думками про місію Кардинала Йосифа Сліпого // День. – 2017. – 15 черв. – С. 5.

7. Француженко-Вірний, М. Патріарх і Кардинал Йосип Сліпий (17 лютого 1892 – 7 вересня 1984) // Великі митрополити України / Микола Француженко-Вірний. – Київ: Смолоскип, 2013. – С. 107–128.