Голокост

Дошку в пам’ять про загиблих євреїв встановлено 16 грудня 2004 року за адресою вулиця Чичибабіна, 3.

«В грудні 1941 року посібники нацистів зігнали 11 єврейських сімей – мешканців цього будинку – до підвалу 13-го під’їзду. Звідси почалась їх остання дорога, що закінчилась у Дробицькому Ярі. Це було початком Голокосту в Харкові. Встановлена Харківським музеєм Голокосту і обласним комітетом "Дробицький Яр", 2004 р.».

Открытие мемориальной доски в Харькове // Дайджест Е. – 2004. – № 12. – С. 1

Про відкриття меморіальної дошки на будівлі, куди було зігнано 11 єврейських родин, яких потім розстріляли.

Історія Харкова в роки Другої світової війни: Голокост

Голокост (англ. holocaust – винищення, всеспалення) – термін, яким в історіографії називають геноцид євреїв, здійснюваний нацистами напередодні та під час Другої світової війни. Голокост – результат проведення нацистської політики А. Гітлера, який розвиваючи попередні расистські теорії та ідеї політичного, економічного і побутового антисемітизму, вже на початку 1920-х років виступив із партійною програмою, де відповідальність за поразку Німеччини у Першій світовій війні поклав на євреїв, звинувативши їх також у післявоєнному політичному і економічному розладі Німеччини.

Прийшовши до влади, нацисти зробили антисемітизм офіційною політикою: євреїв звільняли з державних посад, армії, судів і вузів. Протягом 1933–1938 рр. Рейх покинуло 30% євреїв (близько 150 тис. осіб). У ніч з 9 на 10 листопада 1938 року по всій Німеччині прокотилися єврейські погроми, названі «Кришталевою ніччю», під час яких було спалено або зруйновано 1400 синагог, розграбовано єврейські будинки та магазини, вбито 300 євреїв, а близько 30000 – відправлено у концтабори [2].

***

«У грудні 1941 року в окупованому фашистами Харкові був розклеєний наказ німецького військового коменданта, за яким усі євреї протягом двох днів мали залишити свої квартири і переселитися в бараки так званого 10-го району на східній околиці міста. За невиконання наказу – розстріл…

Уже зяяв величезною кривавою раною на тілі України Бабин яр у Києві, як і сотні інших ярів, урочищ, балок в інших містах, містечках і селищах, що стали місцями масових розправ нацистів над мирними людьми, "провина" яких полягала лише в тому, що вони були євреями.

Ось і в Харкові величезна людська ріка два дні – 15 і 16 грудня – текла Московським проспектом "на Тракторний". То були принижені, пограбовані, вигнані зі своїх домівок євреї, переважно жінки, старі і діти. Лише деякі знайшли для переїзду підводи. Більшість людей ішла пішки, тягнучи за собою санки, візки, ночви з необхідними речами, зібраними похапцем. Матері несли на руках дітей, хтось віз паралізовану матір, старенького дідуся…»[3, с. 3].

***

«В довоенном Харькове любили называть дома по контингенту проживающих в них: так появились — дом «специалистов», дом «писателей». Дом № 3 по ул. 8-го Съезда Советов (нынешняя улица Б. Чичибабина) называли домом «швейников». Домоуправляющим был Краснер, который с семьей сам жил в этом доме. Когда началась война, Краснера мобилизовали на фронт, а семья осталась в Харькове. Вместо Краснера прислали некого Чалого, который с первых дней немецкой оккупации остался управдомом и стал активно сотрудничать с немецкими властями.

Из показаний дворника — свидетеля по уголовному делу предателя П. Чалого: "Перед Новым 1942 годом, не помню, как назывался месяц, Чалый дал мне следующее распоряжение — пойдите и объявите жидам, чтобы они явились на регистрацию в домоуправление, с собой имели паспорт и 10 или 20 рублей. Я распоряжение Чалого выполнил". Через несколько дней после регистрации Чалый дает распоряжение дворнику "пойти и объявить жидам, как он их называл в то время, об освобождении занимаемых квартир и выселении" в Красный уголок, который находился в подвальной части 13-го подъезда дома "швейников". В тот же день все семьи были выселены в подвальное помещение.

Всего было переселено в подвал дома № 3 28 человек. Из показаний свидетелей по делу нам удалось восстановить их неполный список — Линецкий с женой и двумя детьми; Релин с женой и ребенком; Тростянецкие, старик и старуха; семья бывшего управдома Краснера — жена и трое детей от одного года до пяти лет; сестра жены Краснера с ребенком и ее мать; две сестры Циханские; Суркис с ребенком; семья — мужчина с 2-мя детьми; семья Либуркина из 3 человек; учитель из 131-ой школы» [1, с. 3].

***

Із виступу постійного заступника посла Федеративної Республіки Німеччина пана Йоханнеса Регенбрехта:

«Память – это взгляд назад, дающий четко понять, откуда мы пришли, и на чем мы сегодня стоим. Память открывает также перспективы и накладывает свой отпечаток на будущее. Она обращается в положительную сторону, если мы извлекаем уроки из прошлого. Память и скорбь становятся напоминанием для тех, кто жив — во имя лучшего и совместного будущего в Европе.

Поэтому важны места памяти и напоминания. Именно сегодня они играют существенную роль. Для меня – великая честь присутствовать сегодня на открытии этой мемориальной доски на этом доме в Харькове. Пусть она напоминает о преступлениях прошлого и побуждает к светлому будущему» [4, с. 1].

Джерела

1. Воловик, Л. Endlosung: окончательное решение // Дайджест Е. – 2003. – № 12. – С. 3.

2. Голобуцький, П. В. Голокост // Енциклопедія Сучасної України. – Київ, 2006. – Т. 6. – С. 91–92.

3. Книга пам’яті Дробицького яру: [спогади, нариси, документи / авт.-уклад.: В. П. Лебедєва, П. П. Сокольський]. – Харків: Прапор, 2004. – 207 с.

4. Открытие мемориальной доски в Харькове // Дайджест Е. – 2004. – № 12. – С. 1