Літкевич О. А., Орлов С. І., Сітало В. М.

             Дошку на честь О. А. Літкевича, С. І. Орлова та В. М. Сітала встановлено 15 травня 2017 року на фасаді комунального закладу «Харківський ліцей № 141 Харківської міської ради» за адресою вулиця Бучми, 44Є.

«Меморіальна дошка на честь випускників школи № 141 ― учасників бойових дій в Афганістані, нагороджених орденом Червоної Зірки (посмертно). Літкевич Олег Анатолійович, Орлов Сергій Іванович, Сітало Володимир Миколайович».

В честь погибших боевых товарищей [Електронний ресурс] // Українська Спілка ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів). ― Текст. та граф. дані. ― URL: http://www.usva.org.ua/mambo3/index.php?option=com_content&task=view&id=6802, вільний (дата звернення: 03.01.2024). ― Назва з екрана.

Про встановлення меморіальної дошки О. А. Літкевичу, С. І. Орлову та В. М. Сіталу.

Харків’яни ― воїни-інтернаціоналісти

О. А. Літкевич, С. І. Орлов та В. М. Сітало

Літкевич Олег Анатолійович (19.06.1967–05.11.1988), сержант, командир відділення ― старший радіотелеграфіст. Народився у місті Люботин Харківської обл. Працював фрезерувальником на Харківському верстатобудівному заводі ім. С. В. Косіора. У Республіці Афганістан з травня 1987 року. Неодноразово брав участь в бойових операціях, виявляв хоробрість. За мужність і самовідданість нагороджений медаллю «За відвагу» та орденом Червоної Зірки (посмертно). Похований на міському кладовищі № 15 у Харкові [4].

Орлов Сергій Іванович (25.12.1966–04.12.1986), рядовий, водій. Народився у Харкові. Працював автокранівником в БМУ тресту «Укрпобутпромбудмонтаж». У Республіці Афганістан з лютого 1986 року. 16 разів брав участь у перевезенні вантажів за маршрутом Хайратон ― Кабул. При проходженні в колоні в районі населеного пункту Хінжан загинув, намагаючись вивести машину з-під обстрілу супротивника. Нагороджений орденом Червоної Зірки (посмертно). Похований на міському кладовищі № 15 у Харкові [1, с. 486–487].

Сітало Володимир Миколайович (26.07.1957–11.10.1981), старший лейтенант, начальник техніко-експлуатаційної частини ланки вертольотів Мі-8. Народився в Харкові. Закінчив Харківське вище військове авіаційне інженерне училище. У Республіці Афганістан з вересня 1981 року. Помер від опіків, отриманих під час гасіння пожежі у вертольоті. Похований на кладовищі № 8 у Харкові [1, с. 94–95].

***

«З метою увічнення пам’яті воїнів-інтернаціоналістів, які героїчно загинули в Афганістані, враховуючи клопотання громадської організації «Харківська міська спілка ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів)» та рекомендації Міської комісії з питань топоніміки та охорони історико-культурного середовища, на підставі Положення про порядок встановлення в місті Харкові пам’ятних знаків, затвердженого рішенням 40-ї сесії Харківської міської ради VI скликання від 24.06.2015 № 1936/15, керуючись ст. 59 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», виконавчий комітет Харківської міської ради

ВИРІШИВ:

1. Дозволити громадській організації «Харківська міська спілка ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів)» встановлення меморіальних дошок:

<…> ― Літкевичу Олегу Анатолійовичу, Орлову Сергію Івановичу та Сіталу Володимиру Миколайовичу на будівлі Харківського ліцею № 141 по вул. Бучми, 44Є» [4].

***

У залі Пам’яті ліцею № 141, де розміщена експозиція, присвячена загиблим випускникам, 15 травня відбулася урочиста лінійка, в якій взяли участь батьки Олега Літкевича ― Анатолій Георгійович та Валентина Петрівна, мама Сергія Орлова ― Марія Микитівна з онуком Сергієм та вдова Володимира Сітала ― Ганна Володимирівна.

На початку заходу виступила директор школи Раїса Миколаївна Кравченко, яка подякувала «афганцям» за відкриття меморіальної дошки та наголосила про важливість патріотичного виховання молодого покоління. А голова Харківської міської спілки ветеранів Афганістану Віктор Олександрович Борзов нагадав, що саме в цей день 29 років тому розпочалося виведення радянських військ з Афганістану [2].

***

«Олег [Літкевич] потрапив у повітряний десант. У навчальному підрозділі здобув спеціальність радіотелеграфіста. Після «учебки» відправлений в Афганістан. У травні під Кабулом у роті зв’язку на посаді командира відділення почалася його бойова служба.

Через три місяці служби батьки Олега отримали лист-подяку з його військової частини: «Сердечно благодарны Вам за воспитание сына… Он стойко преодолевает невзгоды армейских будней, уверенно и смело действует в ходе выполнения учебно-боевых заданий…»

21 лютого 1988 року  був нагороджений медаллю «За самоотверженную ратную работу в Краснознаменном Туркменском округе».

6 травня 1988 року вручена Почесна грамота ЦК ВЛКСМ «За мужество и героизм, выявленные при исполнении интернационального долга».

За особливу хоробрість і мужність сержанта Літкевича нагородили медаллю «За отвагу». Був удостоєний ще однієї почесної нагороди ― медалі «От благодарного афганского народа».

Ось і настав довгоочікуваний день! Оголошено наказ про звільнення в запас.

Уже відпрасовано парадний кітель десантника, пришито аксельбант, білосніжний підкомірець, по-дембельськи вигнуто погони з сержантськими личками, шеврон на рукаві. У валізі подарунки батькові, мамі, молодшому братику Вадиму. Рідний Харків, Салтівка, що снилися тисячу разів, здавалися зовсім близько. Війна вже була позаду, а попереду ― ціле життя.

До скриньки польової пошти було кинуто лист батькам.

«Здравствуйте, родные мама,папа и братик Вадим!

Я принёс вам столько хлопот и тревог. За то время службы я познал цену настоящей мужской дружбы и, если честно, мне будет очень тяжело расставаться с товарищами, которые стали мне братьями, пусть и не по крови…

Мы делимся не только куском хлеба и глотком воды, но и вместе читаем письма, и плечо к плечу отбиваем бандитские налеты.

Осталось совсем немного времени до нашей встречи. Вы уже, наверное, часто смотрите в окно и ждете звонка в дверь. Не переживайте! Все будет хорошо, и скоро звонок прозвучит.

Вчера мне приснился сон: я возвращаюсь домой на такси, а вы все на балконе и машете мне руками, а ты, мама, даже заплакала. Нам сказали, что мы последние, кто служит в Афганистане, и больше матери не будут думать о том, что их сыновья попадут сюда. Крепко целую и обнимаю. Олег. 29.10.88».

Усі вірили в повернення Олега додому, всі, крім мами. За якийсь час до загибелі сина їй наснилося те, про що Олегу писав у своєму останньому листі. Тільки на балконі було багато чорних мух, а десь за місяць до смерті вона скрізь чула голос сина.

Харків, проспект Тракторобудівників,167Г. Сюди з Кабула 12 листопада 1988 року було доставлено цинкову труну з тілом Олега Літкевича, який загинув в Афганістані. Його смерть завершує трагічний список із 257 хлопців Харківщини, які загинули в тій війні. Останнє горе, остання втрата» [3].

***

«Вчинки ― хіба тільки миті,

Про котрі чуток вистача…

Мабуть, це ще треба вміти

Про ближнього дбати всякчас.

Щоб знали, що віри святої

Залежі в душах були,

Що кожен з них був собою,

Наче вчора, а вже ― колись…

В мені, Батьківщино, знову,

Як їм ― під Гератом ― в бою,

Палає крайнебо багрово,

Допоки я мовчки стою.

Ці поетичні рядки харківський поет Іван Мироненко присвятив землякові ― Сергію Орлову» [6, с. 315].

***

«Три роки напруженого навчання, військова практика і випускний вечір. Лейтенант Володимир Сітало відбув до місця призначення в Амурську область. Літав борттехніком на вертольоті, душею віддавався службі. Одружився. Народилася донечка…

І от у вересні 1981 року наказ про відбуття до Афганістану. На Кабульському аеродромі старший лейтенант Сітало зайняв посаду начальника технічно-експлуатаційної частини ланки Мі-8МТ в 50-му окремому змішаному авіаційному полку в/ч п.п. 97978. Вересень у Кабулі ― ще не осінь, термометр на позначці 30 градусів, а то й вище. До того ж і бойові вильоти: турбот у начальника ТЕЧ вистачало. Але листи дружині писав часто, за сорок кабульських днів відправив з оказією 7 простих конвертів: "Служба йде нормально, бачу цивільний аеропорт, літаю на завдання…"» [1, с. 94–95].

 Джерела

             1. Биков М. Л. Біль пам'яті Слобожанщини / Михайло Биков. ― Харків, 2019. ― 666 с. : іл. ― У змісті: Літкевич О. А. ― С. 594–595 ; Орлов С. М. [тобто С. І. ― упоряд.] ― С. 486–487 ; Сітало В. М. ― С. 94–95.

2. В честь погибших боевых товарищей [Електронний ресурс] // Українська Спілка ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів). ― Текст. та граф. дані. ― URL: http://www.usva.org.ua/mambo3/index.php?option=com_content&task=view&id=6802, вільний (дата звернення: 03.01.2024). ― Назва з екрана.

3. Козлова А. Афганістан болить у моїй душі [Електронний ресурс] / А. Козлова : [робота учениці 5-го кл. Люботин. загальноосвіт. шк. № 6] // Всеосвіта : спільнота активних освітян. ― Текст. та граф. дані. ― URL: https://vseosvita.ua/library/afganistan-bolit-u-moij-dusi-172501.html, вільний (дата звернення: 03.01.2024). ― Назва з екрана.

4. Памятная плита афганцам на Мемориале Славы, г. Люботин [Електронний ресурс] // Шукач. ― Текст. та граф. дані. ― 2016. ― 26 груд. ― URL:  https://www.shukach.com/uk/node/54304, вільний (дата звернення: 03.01.2024). ― Назва з екрана.

5. Про встановлення меморіальних дошок [Електронний ресурс] : рішення Виконкому Харків. міськради Харків. обл. від 22.03.2017 № 213 // Реєстр актів Харківської міської ради. ― Текст. та граф. дані. ― URL: http://kharkiv.rocks/reestr/658171, вільний (дата звернення: 03.01.2024). ― Назва з екрана.

6. Шкварко І. П. Біль пам’яті : кн. пам’яті про воїнів Харківщини, загиблих в Афганістані / І. П. Шкварко. ― Харків, 1995. ― 494 с. ― У змісті: Литкевич О. А. ― С. 232–233 ; Орлов С. І. ― С. 314–315 ; Ситало В. М. ― С. 386–387.