Дошку на честь О. В. Бикова
відкрито у травні 2018
року за адресою проспект Перемоги, 74-д на фасаді школи № 148.
«Меморіальна дошка на честь випускника школи №148 –
учасника бойових дій в Афганістані Бикова Олексія Володимировича, нагородженого
орденом Червоної Зірки (посмертно)».
Харків’яни – воїни-інтернаціоналісти:
О. В. Биков
«Биков Олексій Володимирович (7.05.1968 – 21.03.1988)
– воїн-інтернаціоналіст. Народився у м. Семипалатинськ (Казахстан).
Закінчив харківську середню школу № 148 і СПТУ № 5. Працював на заводі «ФЕД». Служив в армії (з 1986). Учасник
війни в Афганістані. Загинув під час обстрілу в м. Кандагар. Похований у Харкові. Нагороджений орденом Червоної Зірки (1988,
посмертно)» [1].
***
«В
армію Олексій пішов напередодні Дня Перемоги рівно у вісімнадцять. Три місяці
підготовки – і в Афганістан. А там – розвідувальна рота, відповідальна посада
старшого розвідника-кулеметника. Справ у розвідників було багато: нічні пошуки,
супровід колон. На рахунку рядового Бикова чотирнадцять бойових операцій. Не
раз йому посміхалось солдатське щастя – ворожі кулі пролітали мимо. В скрутному
становищі опинився взвод розвідників 26 листопада 1987 року. Тоді розвідники десантувались з
вертольота біля кишлака Мукур, щоб затримати ворожий караван. Коли наблизились
до нього, вдарили моджахедські кулемети. Бійці залягли, відкрили вогонь у
відповідь. І кулеметник Биков прицільною чергою змусив замовкнути ворожу
вогневу точку. На одній з операцій Олексій був поранений і відправлений на
лікування до Кандагарського госпіталю. 21 березня 1988 року моджахеди обстріляли госпіталь
реактивними снарядами. Биков допомагав медперсоналу виносити важкопоранених до
безпечного місця і отримав смертельне поранення осколком. Поховали відважного
кулеметника у Харкові. У шкільному музеї є стенд, присвячений Олексію Бикову» [1].
***
Зі спогадів М. Радченка,члена профспілкового комітету Харківського машинобудівного
заводу «ФЕД»:
«Одиннадцать лет прошло с тех пор, как перестало биться
сердце отличного парня Алеши Быкова. Он занимался боксом, играл на гитаре,
любил стихи и всегда был готов прийти на помощь. Когда я слышу “Песню о друге” Владимира
Высоцкого, мне всегда кажется, что это о нашем Алеше. После школы он работал на
“ФЭДе”. От нас и ушел на службу в армию. Его послали в Афганистан. Он был не из
тех, кто прячется за чужие спины. Так и погиб, спасая других: во время обстрела
госпиталя выносил раненых товарищей. Алеша очень любил свою маму Нину Гавриловну,
писал ей из Афганистана прекрасные письма. Она так ждала сына с войны, но он не
вернулся. Два раза в год – 7 мая в день рождения Алеши и 21 марта в
день его гибели – у Нины Гавриловны собираются все, кто помнит и любит ее сына:
одноклассники, друзья, сослуживцы и мы, заводчане» [2].
Джерела
1.
Биков Олексій Володимирович //
Біль
пам'яті : книга пам'яті про воїнів Харківщини, загиблих в Афганістані / І. П. Шкварко. – Харків, 1995. – С. 36–37 : фот.
2. Радченко, М. Мы не забудем об Алеше и Юре //
Время. – 1999. – 6 мая.
Про працівників заводу «ФЕД»
О. Бикова
і Ю. Юрченка,
які загинули в Афганістані.
Комментариев нет:
Отправить комментарий