Дошку на честь В. Є. Кузнєцова відкрито 20 грудня 2018 року за адресою Чаплигінський провулок, 12 на фасаді
школи № 59.
«Меморіальна дошка на честь випускника школи № 59 –
учасника бойових дій в Афганістані Кузнєцова Валерія Євгеновича, нагородженого
орденом Червоної Зірки (посмертно)».
Торжественное открытие мемориальной доски на фасаде школы № 59 [Электронный ресурс] // Харьковский городской союз ветеранов Афганистана
(воинов-интернационалистовю – URL: http://afganec.kharkov.ua/index.php/public/1781--59, свободный (дата обращения:
24.12.2019). – Название с экрана.
Харків’яни – воїни-інтернаціоналісти:
В. Є. Кузнєцов
Кузнєцов
Валерій Євгенович (4.06.1955
– 15 (за іншими
даними 19).01.1986) – воїн-інтернаціоналіст. Народився у с. Каракуліно (Удмуртія). Закінчив
харківську середню школу № 59
і Харківське військове авіаційно-технічне училище (1975). Служив у вертолітному полку в Північній групі військ (Польща, 1975 – 1980), потім
у Закавказькому військовому окрузі (Грузія, 1980 – 1983). Учасник
війни в Афганістані (з 1983). Загинув в бою під Кандагаром. Похований у Харкові. Нагороджений орденом Червоної Зірки (1986,
посмертно) [1, 2].
***
«Після закінчення училища молодого лейтенанта-борттехніка
призначили до Північної групи військ. Тут минули перші п’ять
років служби. Потім офіцерська доля привела на Південь, до Закавказзя. Тут
Валерій зустрів Таню – свою майбутню дружину. Тут згодом народилася дочка
Іринка. Йшов 1981 рік. Відгомін неоголошеної афганської війни долинав і до
їхнього гарнізону. Дехто з товаришів вже побував в Афганістані. У вересні
1983-го настала черга й Кузнєцова. Служба була нелегкою: польоти в складних
умовах, в горах і тісних ущелинах, часто під обстрілами душманів. Часом шанси
загинути і залишитися в живих були рівні: все залежало від майстерності й
досвіду екіпажу. Після небезпечного афганського відрядження Валерій повернувся
до свого гарнізону. Зустріч з родиною, відпустка. Не гаючи часу, він готувався
до вступу в академію.
Але
хтось вирішив інакше, і в жовтні 1985-го старший лейтенант Кузнєцов знов одержав
призначення до Афганістану, у місто Кандагар. І знову польоти на рідній “вісімці”
(вертоліт МІ-8): розвідка, підвезення боєприпасів і пального, висадка десанту,
евакуація поранених. Невдовзі Валерій несподівано побував на Батьківщині.
Привід для цього був гіркий: супроводжував тіла загиблих товаришів у цинкових
трунах. На кілька днів Кузнєцов заїхав до Харкова, побачився з батьками. На
душі було важко, але він намагався це приховати. І знову Кандагар, знову бойові
польоти. Повертаючись із кишлака Шахджой після висадки десанту, потрапили під
обстріл великокаліберних кулеметів. Машина одержала пробоїни, загорілася. Полум’я
вдалося загасити, хоча без опіків не обійшлося. Саме у цей час старший
лейтенант Кузнєцов був представлений до чергового звання. Командир високо
охарактеризував льотні й особисті якості борттехніка. 12 січня 1986 року
Валерій відправив до Харкова черговий лист: “…Днів із десять знову не будемо на
основній базі. Дуже за вами скучив. Сподіваюся, що наприкінці цього року
побачимося”. Цього листа батьки капітана Кузнєцова одержали 20 січня.
А
через два дні до Харкова прилетів бойовий друг Валерія. Він розповів усе… 19 січня
душмани напали на формування афганських військ. Ті попросили допомоги.
Вертольоти здійнялись у повітря. Кузнєцов вилетів не з своїм екіпажем – з
іншим, де не було борттехніка. Виконавши бойове завдання і вже повертаючись на
базу, екіпаж одержав команду змінити курс і забрати команду поста. Машина
прийняла на борт п’ятьох
десантників. Усе йшло за планом. Та за два десятки кілометрів від бази по
вертольоту відкрила вогонь ще одна банда. Машина одержала пробоїни у хвостовій
частині й почала втрачати керування. Екіпаж міг би залишити борт, але з ними
були десантники без парашутів. Вирішили йти на вимушену посадку. Залишалося
якихось двісті метрів до землі, коли у машину влучив “стінгер” – ракета класу “земля – повітря”. Вертоліт
запалав. Усі, хто був на борту, загинули…
У харківській школі №59, яку закінчив Валерій Кузнєцов, є
стенд, присвячений герою. Його документи та особисті речі зберігаються в музеї
бойової слави СПТУ №37, де зібрано матеріали про всіх воїнів-інтернаціоналістів
Московського району» [1].
Джерела
1.Головін,
А. «Сьогодні прилетіли з чергування…» // Вечірній Харків. – 1989. – 15 лип.
2.
Кузнєцов Валерій Євгенович //
Біль
пам'яті : книга пам'яті про воїнів Харківщини, загиблих в Афганістані / І. П. Шкварко. – Харків, 1995. – С. 210–211 : фот.
Комментариев нет:
Отправить комментарий