Островський М. О.

Дошку на честь М. О. Островського відкрито у жовтні 1984 року за адресою вулиця Яснополянська, 31. Скульптор Д. Г. Сова, архітектор А. А. Квасов.

 

«Вулиця названа ім’ям радянського письменника-комуніста полум’яного борця Миколи Островського».

Памяти Н. Островского // Красное знамя. – 1984. – 9 окт.

Про відкриття меморіальної дошки.

Літературні зв’язки Харкова : М. О. Островський

«Островський Микола Олексійович (16(29).09.1904 – 22.12.1936) – письменник, громадський діяч. Народився у с. Вілія Волинської губернії (нині Рівненської області). Закінчив церковно-приходську школу. Учасник громадянської війни, був важко поранений. Працював у київських залізничних майстернях (1921 – 1922), потім – на комсомольській роботі. Автор романів “Як гартувалася сталь”, “Народжені бурею”, статей. У 1924, 1925 і 1926 рр. приїздив до Харкова для лікування в Українському медично-механічному інституті (нині Інститут ім. Ситенка). Помер у Москві» [2].

***

«Фотознімок двадцятирічного юнака. На звороті напис: “Пете Новикову на добрую дружескую память о товарище по несчастью Коле Островском. 1924 г.”. Це лише одна з реліквій – листів, фотографій, книжок з дарчими написами, що зберігаються в родинному архіві інженера управління Південної залізниці Петра Миколайовича Новикова. З Миколою Островським його поєднувала багаторічна дружба. Вони познайомилися ще 1920 року у вагоні поїзду. Минув час. Наприкінці серпня 1924 року на квартиру Новикова (Лермонтовська вулиця, 22) зайшов юнак з палицею в руці. Знову розмови, спогади, мрії про майбутнє.

Островський приїхав до Харкова на лікування у медико-механічному інституті й прожив тут майже півтора роки. Відновити здоров'я йому, на жаль, не вдалося, але він придбав багато друзів серед харків'ян. І нині у Харкові є люди, які добре пам’ятають Колю Островського. Харківський інженер-економіст Моїсей Юхимович Карась познайомився з Островським 1924 року на квартирі у Новикова. Він розповідає, як разом із друзями вирішив купити і подарувати Островському чудову на той час новину – гучномовець “Рекорд-1”. Про цей подарунок нагадує спільне фото з письменником, на звороті якого Островський зробив жартівливий напис: “За небачений пробіг рибинки карасика із каламутної харківської Лопані до Чорного моря”. Молода харків’янка Розалія Ляхович влітку 1929 року поїхала лікуватися в Сочі і там за порадою Петра Новикова завітала до Островського. Відтоді й до кінця свого життя (вона померла у 1935 році) Роза була чуйним другом Островського, допомагала йому, підтримувала морально. “Я буваю тільки у Миколи, – писала вона Новикову, – проводжу з ним весь свій вільний час. Все хочеться перечитати разом з ним, всім поділитися. Дивно, як у його вщент розбитому тілі живе така здорова голова, повна ідей, енергії, гумору і юнацького запалу”. Ці харківські друзі безкорисно допомагали майбутньому письменнику, коли його ім'я ще не було нікому відоме. Коли Островський почав писати свою першу книгу, друзі надсилали йому папір, передруковували на машинці рукопис, були першими читачами і критиками.

Письменник не раз звертався до них із проханням відверто висловити свою думку про його працю. Харківський письменник Михайло Паньків, знайомий з Островським з 1929 року, із захопленням прочитавши рукопис, рекомендував його всім знайомим, радився, як пробити видавничу байдужість, навіть дзвонив “українському старості” Г. І. Петровському. “Паньків, – згадував Островський, – вів з волокитниками і бюрократами запеклу боротьбу”. Лише після спеціального рішення ЦК ЛКСМУ роман “Як гартувалася сталь” був надрукований. У 1935 – 1936 рр. Микола Островський кілька разів проїжджав через Харків, і щоразу біля вагону збиралися студенти, робітники, письменники. “Я ще багато років буду жити і працювати, потрібно багато чого зробити”, – казав Островський під час останньої зустрічі з харків'янами. Через два місяці полум'яне серце письменника перестало битися» [3].

***

Зі спогадів Г. Гельфандбейна:

«В октябре 1934 года в Харьковском техникуме журналистики, где я учился, состоялась читательская конференция по книге Николая Островского “Как закалялась сталь”. На ней выступил старший брат писателя Дмитрий, который учился в Харьковском университете имени Артема. А через несколько месяцев Дмитрий Алексеевич позвонил нам и сказал: “Ребята, хотите увидеть Николая Алексеевича? Завтра брат проезжает через Харьков в Сочи на лечение, и мы сможем побеседовать с ним в вагоне”. Конечно, все мы хотели увидеть Островского: за время, прошедшее после конференции, мы еще больше сроднились с автором любимой книги. По нашей просьбе техникуму журналистики было присвоено имя Островского. На следующий день мы стояли на перроне еще задолго до прихода поезда Москва – Сочи. В руках у нас были цветы и скромные подарки. В вагоне мы увидели широкую койку, на ней узкое, худое тело. А на неподвижном лице – большие незрячие глаза. Дмитрий Алексеевич поздоровался с братом. Мы тоже сказали: “Здравствуйте, Николай Алексеевич!” В ответ раздался голос Островского – неожиданно звонкий и бодрый: “Это хорошо, ребята, что вы пришли. Поезд будет стоять больше получаса, и мы вволю поговорим”. Одна из наших девушек начала говорить заранее подготовленное приветствие, но произносить бодрые слова и одновременно смотреть на неподвижное лицо лежащего человека оказалось невозможно. Девушка внезапно умолкла, с трудом сдержав слезы. Молчание длилось несколько бесконечно трудных мгновений. И в этой тишине особенно резко прозвучал рассерженный голос Островского: “Ты что поп?! Ты отпевать меня пришла, что ли?” И тут же Николай Алексеевич произнес совсем другим голосом, мягко и сочувственно: “Эх, ребятки! Вы, наверное, жалеете меня. Думаете, какой он несчастный, этот Коля Островский. А я ведь по-настоящему счастливый парень! Я стал писателем, издал одну книгу, сейчас сочиняю вторую. Отовсюду, из всех уголков страны ежедневно получаю письма. Нет, ребята, я все-таки счастливый парень!” Радостное возбуждение писателя передалось и нам. Мы уже не думали, что стоим у постели смертельно больного человека. Завязался откровенный разговор о новом романе “Рожденные бурей”, о буднях нашего техникума, обо всем, что роднило каждого из нас с Николаем Островским» [1].

Джерела

1.Гельфандбейн, Г. Генерал и адъютант : рассказы о писателях. – Харьков : Прапор, 1966. – 152 с. : фот.

2. Доценко, І. І. Островський Микола Олексійович // Літературна Харківщина : довідник / за ред. М. Ф. Гетьманця. – Харків, 2007. – С. 209–210.

3. Марченко, І. Друг харків’ян : до 60-річчя з дня народження М. Островського // Прапор. – 1964. – №10. – С. 70–71 : фот.

4. Островський Микола Олексійович // Українська Радянська Енциклопедія. – Київ, 1962. – Т. 10. – С. 413 : фот.

5. Смоленський, В. Микола Островський і Харків // Ленінська зміна. – 1987. – 6 жовт. : фот.