Звільнення Харкова



Дошку на честь звільнення Харкова відкрито за адресою вулиця 23 Серпня, 26.

«Ця вулиця названа з нагоди визволення нашого рідного міста Харкова від німецько-фашистських загарбників 23 серпня 1943 року».



З історії визволення Харкова від німецько-фашистських загарбників




«Після звільнення Бєлгорода 5 серпня 1943 року розпочалося просування військ Воронезького фронту до Харкова. 11 серпня було перерізано залізничну колію Харків – Полтава в районі ст. Ковяги. Тими ж днями 53-я, 69-а армії, 5-а, 7-а і 57-а гвардійські армії Степового фронту форсували Сіверський Донець і 13 серпня вийшли до зовнішнього оборонного рубежу німецьких військ. 17 серпня зав’язались бої на околицях Харкова. Над харківським угрупованням німецьких військ нависла загроза оточення. Намагаючись уникнути його, ворог почав відводити свої війська з міста. Водночас здійснювалося мінування, підпали і підриви виробничих і житлових будівель, міських транспортних магістралей.
Щоб зупинити руйнівні дії окупантів, врятувати жителів міста, командуючий Степовим фронтом І. С. Конєв 22 серпня дав наказ про нічний штурм ворожих позицій. На світанку 23 серпня радянські війська із півночі вийшли на площу Дзержинського, на якій над будівлею Держпрому вночі групою розвідників під командою старшого лейтенанта О. Челишкова було піднято червоний прапор. У ці ж години із заходу німців було витіснено і з району Холодної Гори. До середини дня 23 серпня місто було очищено від окупантів. З появою перших воїнів-визволителів на вулицях міста харків’яни вийшли зі сховищ. Люди плакали від щастя, обіймали солдатів, дарували їм букети квітів.
В день визволення, о 12 годині, коли вулиці ще обстрілювалися німецькою артилерією, біля пам’ятника Т. Шевченку відбувся імпровізований мітинг. Разом з військами повернулися керівники міста й області. Перед очима визволителів постало зруйноване і спустошене місто. Усе, що було створено руками народу, лежало в руїнах – корпуси індустріальних велетнів, житлові будинки, готелі, інститути, мости, вокзал, поштамт… 30 серпня на честь визволення Харкова на площі Дзержинського відбувся загальноміський мітинг, на якому були присутні 25 тисяч харків’ян. Виступали керівники міста, командуючі військовими з’єднаннями, що звільняли Харків, поети П. Тичина, М. Рильський, М. Бажан. Бої за Харків були важкими, кривавими. Вигнання окупантів далося ціною життя десятків тисяч воїнів. Тіла 42308 полеглих покояться в 43 братських і 675 індивідуальних могилах на території міста. Десяти дивізіям Степового фронту було присвоєно найменування Харківських. Тисячі воїнів за визволення Харкова були нагороджені орденами і медалями, а 50 з них удостоєні звання Героя Радянського Союзу (у т. ч. 15 посмертно)» [3, с. 355–357].
***
Зі спогадів маршала І. С. Конєва:
«Во второй половине дня 22 августа немецко-фашистские войска стали отходить из района Харькова. Чтобы не дать противнику возможности уйти из-под удара, вечером 22 августа я отдал приказ о ночном штурме Харькова. Всю ночь на 23 августа в городе шли уличные бои, полыхали пожары, слышались сильные взрывы. Наши бойцы, проявляя мужество и отвагу, умело обходили опорные пункты врага, просачиваясь в его оборону, нанося удары с тыла. Шаг за шагом советские воины очищали Харьков от фашистских захватчиков. Ворвавшиеся в город на рассвете 23 августа части 183-й стрелковой дивизии успешно наступали по Сумской улице и первыми вышли на площадь Дзержинского. Воины 89-й гвардейской стрелковой дивизии по Клочковской улице вышли к зданию Госпрома и водрузили над ним Красное знамя. К 11 часам 23 августа войска Степного фронта полностью освободили Харьков.
За пять месяцев вторичной оккупации фашисты еще больше разрушили Харьков. Они сожгли и взорвали лучшие здания, дочиста ограбили город, увезли даже трамвайные рельсы, мебель, дрова. Развалины были всюду. В городе оставалось всего лишь 190 тыс. жителей. Гитлеровцы уничтожили свыше 60 тыс. харьковчан, более 150 тыс. человек было вывезено в Германию… Надолго останется в памяти участников освобождения Харькова и жителей города митинг, проведенный 30 августа у памятника Т. Г. Шевченко. Авиация врага в этот день неистовствовала. Но ни одному вражескому самолету не удалось прорваться сквозь огонь наших зенитчиков и обойти плотное прикрытие города с воздуха силами 5-й воздушной армии.
Все оставшиеся в живых жители города вышли на улицы. Харьков ликовал. Аплодисментами встретила площадь появление на трибуне командования фронта. Первое слово было предоставлено мне. Я передал боевой привет от бойцов, офицеров и генералов фронта всем участникам митинга и поздравил харьковчан с освобождением от фашистской неволи. Затем выступили командир 89-й гвардейской Белгородско-Харьковской стрелковой дивизии генерал М. П. Серюгин, профессор А. В. Терещенко, инженер завода “Серп и молот” Борзий. Площадь была запружена народом. В толпе то и дело мелькали белые платки – люди плакали от радости» [2, с. 34–39].
***
«23 августа в разрушенный и безлюдный Харьков со стороны ХТЗ вместе с бойцами 113-й дивизии вошел и Иван Михайлович Подус. Ветеран вспоминает, что на подступах к Харькову были упорные бои, немцы устроили оборонительные позиции в заводских зданиях, удерживали даже овраги. “Когда мы наступали со стороны Рогани, я видел свою родную 113-ю школу на проспекте Орджоникидзе. Она была невредима, а вот от корпусов тракторного завода и бараков, где мы когда-то жили, остались руины. Что я тогда чувствовал? Не поверите – несмотря на тяжесть боев, на меня нахлынули детские воспоминания”, – рассказывает освободитель» [4].
***
Зі спогадів педагога Л. М. Климової:
«Летом, уже перед отступлением, немцы заставили всех жителей покинуть наш дом – собирались его заминировать – и погнали нас в центр города. По дороге мы с родителями свернули в сторону проспекта Косиора, нашли полуразрушенное здание без крыши и остались в нем. Вплоть до освобождения Харькова 23 августа мы прятались там. Когда начинался обстрел – спускались в погреб. Иногда мама с сестрой выбирались наружу и добывали еду. А однажды они прибежали с криком: “Фрицы драпают! Наши уже подходят к Харькову! Мы видели танки с красными звездами”. Голодные и оборванные, мы ликовали и плакали, радовались, что скоро вернемся в свою квартиру, что теперь нам не надо прятаться и дрожать от страха. И этот долгожданный день наступил. Было очень тепло и солнечно, а серый, полуразрушенный город выглядел ярким и праздничным от улыбок наших освободителей и ликующих харьковчан. И пусть потом было много трудностей и невзгод, но этот день навсегда остался в памяти как День света и счастья, веры в лучшее будущее» [5].
Джерела
1. Вадимов, В. Імені 23 серпня // Вечірній Харків. – 1977. – 23 серп.
2. Впереди – Харьков : из воспоминаний полководцев Великой Отечественной войны. – 2-е изд. – Харьков : Прапор, 1988. – 125 с. : фот.
3. Історія міста Харкова XX століття / О. Н. Ярмиш, С. І. Посохов, А. І. Епштейн та ін. – Харків : Фоліо, 2004. – 686 с.
4. Киш, С. «Когда освобождали Харьков, по Баварии еще ходили немцы» // Вечерний Харьков. – 2013. – 20 июля. – С. 4–5 : фот.
5. Климова, Л. Воспоминания военного детства / публ. Е. Зелениной // Время. – 2013. – 30 июля. – С. 7.


Комментариев нет:

Отправить комментарий