Таранушенко С. А.

         Дошку на честь С. А. Таранушенка відкрито 1 липня 2020 року за адресою вулиця Мироносицька, 76. Автор дошки ― скульптор О. Демченко.

«У цьому будинку в 1920–1933 роках мешкав видатний український мистецтвознавець, пам’яткоохоронець та музейний діяч Стефан Андрійович Таранушенко 9(21).12.1889–13.10.1976»

У Харкові відкрили меморіальну дошку Стефану Таранушенку [Електронний ресурс] // Kharkivtoday. ― Електрон. текст. та граф. дані. ― 2020. ― 2 лип. ― URL: https://2day.kh.ua/ua/news/u-kharkovi-vidkrili-memorialnu-doshku-stefanu-taranushenku, вільний (дата звернення: 17.07.2024). ― Назва з екрана.

З історії харківського мистецтвознавства

С. А. Таранушенко

Таранушенко Стефан Андрійович (9(21).12.1889–13.10.1976) ― вчений-мистецтвознавець, музеєзнавець, організатор пам’яткоохоронного руху. Народився у м. Лебедин Харківської губернії (нині Сумської області). Закінчив історико-філологічний факультет Харківського університету (1916), викладав у ньому, доцент (1918). Співробітник науково-дослідної катедри історії української культури (з 1921). Професор Харківського художнього інституту (1924–1929), одночасно директор Харківського церковно-історичного музею (з 1920), Музею українського мистецтва (1924–1933). Керівник Харківської інспекції з охорони пам’яток історії та культури (з 1926). Доктор мистецтвознавства (1924). У 1933 р. репресований, перебував у таборі в Читі. Після звільнення (1937) жив і працював у Курську, Астрахані, з 1953 р. ― у Києві. Реабілітований у 1958 р. Співробітник Академії архітектури УРСР (1953–1963). Автор книг і статей про архітектуру, образотворче та народне мистецтво України, зокрема Слобожанщини. Помер у Києві, похований на Байковому кладовищі [3; 6].

«В університеті Таранушенко набув перших навичок дослідницької роботи. Третьокурсником почав працювати під керівництвом професора Ф. Шміта, який запропонував тему для медальної роботи: «Іконографія українського іконостаса». Оскільки з цієї тематики на той час не було жодної друкованої праці, молодому дослідникові довелося працювати не стільки в книгозбірні, скільки на місцях: у музеях, церквах, архівах. Одержавши від університету відрядження, він об’їхав повіти Харківщини, побував у Новгороді-Сіверському, Чернігові, де познайомився з архівістом В. Модзалевським, який допоміг з матеріалами. У результаті Таранушенко подав ґрунтовне дослідження з додатками: виписками з архівних джерел, креслениками, кальками та світлинами. Рецензуючи працю, професор Шміт зазначив: «Професор недооцінив складність теми, вважаючи, що для її розробки достатньо доступного в Харкові матеріалу; студент професора поправив і показав необхідність більш широкої постановки питання і зробив усе, що міг, для того, щоб виконати роботу, як він її розумів. За це можна студента лише похвалити і побажати йому, щоб він і надалі ставив інтереси науки вище за інтереси власні і віддавав перевагу істині, а не професорському авторитету. На основі вищевикладеного я визнаю твір гідним нагороди золотою медаллю».

15 січня 1917 року газета «Южный край» повідомила, що через неможливість виготовити золоті медалі трьом медалістам видано грошові премії. Побажання вчителя Таранушенко запам’ятав на все життя. Він завжди був максималістом. Через півстоліття, коли його попросили написати до альбома щось найважливіше, Стефан Андрійович вибрав наведені вище слова Ф. Шміта і додав: «Вважаю своїм обов’язком передати цей морально-етичний заповіт тим, кому судилося продовжити дослідження історії українського мистецтва».

Після закінчення університету з дипломом першого ступеня за поданням Ф. Шміта він залишився при кафедрі теорії й історії мистецтв для приготування до професури (без стипендії). За рекомендацією того ж таки професора був призначений асистентом Музею красних мистецтв і старожитностей. 1918 року замінив Д. Гордєєва на посаді старшого асистента, а 1920 року сам очолив цей музей. Так розпочався його музейний стаж. Одночасно він викладає в Академії теоретичних знань, де в жовтні 1921 року його обирають науковим співробітником науково-дослідної катедри історії української культури (голова ― Дмитро Багалій). У 1921–1922 роках він обміряв, зафотографував і дослідив харківський Покровський собор ― визначну пам’ятку архітектури XVII ст., в якій збереглися розміри й форми старих дерев’яних церков Слобожанщини, що до нас не дійшли» [1].

«Коли Стефану Андрійовичу пощастило добитися від Раднаркому УРСР дозволу на проведення обмірів Покровського собору, йому виділили вагон дошок для зведення зовнішніх і внутрішніх риштувань. У ті холодні й голодні роки це був величезний, майже неоціненний скарб. Вченому довелося особисто наглядати за вантаженням дошок і перевезенням їх по місту на підводах, а потім разом із колегами щоночі вартувати з рушницями біля риштувань, а вдень провадити обміри. Він згадував, як це було важко. Того дня, коли вони закінчили обміри, всі були знесилені і в останню ніч не пішли вартувати. За ніч від риштувань не залишилося ні тріски: спритні харків’яни їх розібрали і рознесли по домівках для опалення. Таранушенко зі сміхом говорив, що завдяки цьому в ту ніч і на ранок у Харкові стало значно тепліше» [9].

«Написану на основі дослідження пам’ятки й пов’язаних із нею архівних матеріалів працю 1923 року опубліковано у вигляді монографії під назвою «Покровський собор у Харкові», її катедра прийняла як дисертацію. Після захисту цієї праці в березні 1924 року Таранушенка обрано дійсним членом й завідувачем сектору мистецтва катедри та керівника семінару аспірантів. Сила Таранушенка як ученого полягала в тому, що він достеменно знав матеріал. У 1920–1933 роках очолював республіканський Музей українського мистецтва в Харкові, через його руки проходили тисячі експонатів. Фактично починати треба було з нуля, до того ж завдання відобразити мистецькі досягнення українського народу від найдавніших до найновіших часів ускладнювалося великими труднощами. Часи були важкими. Спершу в музеї взагалі працювало тільки троє осіб: директор, прибиральниця й науковий працівник на посаді двірника. При зростанні штату музейний персонал треба було виховувати під час самого процесу будівництва музею, у щоденній практичній роботі. "Харківський музей українського мистецтва довелося будувати на голому місці, ― згадував Таранушенко. ― Довелося організовувати науково-дослідні експедиції по всіх районах України як для збирання експонатів для музею, так і для дослідів пам’яток на місцях"» [1].

«Сам Таранушенко керував експедиціями у Харківській, Полтавській, Сумській, Дніпропетровській і Чернігівській областях. У них було досліджено, обміряно і описано понад 70 монументальних пам’яток. Крім цього, музейні працівники досліджували народне малярство, кустарні вироби, килими, писанки тощо. Ці теми стали провідними в науковій спадщині Таранушенка протягом усього харківського періоду. Грунтовною працею цих років стала книга "Мистецтво Слобожанщини ХVII–XVIII віків"(1929)» [2].

«Рухливість і знання матеріалу та місцевих умов допомагали вченому в його великій громадській роботі. Довгі роки він працював в установах охорони пам’яток культури: з 1920 року завідував монументально-архітектурною секцією Харківського губернського комітету охорони пам’яток мистецтва, з 1922 року головував у комісії для вивчення української архітектури Всеукраїнського комітету охорони пам’яток. Робота йшла в трьох напрямах: берегли від руйнації спорожнілі маєтки, перешкоджали вивезенню мистецьких пам’яток за кордон, провадили їх наукове дослідження. Після передачі 1926 року пам’яткоохоронних функцій Наркомату освіти Таранушенка призначили крайовим інспектором по Лівобережжю. Своєю активною позицією він нажив собі стільки впливових ворогів, що 1 грудня 1930 року з цієї посади був звільнений. Головна тема досліджень Таранушенка, якій він віддав 50 років життя, ― дерев’яна монументальна архітектура Лівобережжя. Тут він сягав найбільших наукових глибин. Прагнення факту правдивого примушувало вченого вивчати церковні архіви (якщо вони збереглися), шукати в них відомостей про ремонти, реставрації, перебудови, переглядати єпархіальні й губернські "Ведомости". З "Историко-статистическим описанием Харьковской епархии" Філарета Гумілевського він не розлучався до смерті, це була його настільна книга.

Про кожну пам’ятку він збирав об’єктивні дані за анкетою, передусім старанно обмірюючи її. Шістдесят років тому на селі це було непросто. Вигадка й удосконалений покришкінський метод дали відмінні результати: точність вимірів практично абсолютна. Вивчення кожної пам’ятки передбачало складання комплекту креслень, накопичення фотографій, нотаток, витягів із рукописних та друкованих джерел. Таку максимально повну документацію було підготовлено на більш як 60 храмів, найцікавіших з мистецького боку. Паралельно з вивченням монументального будівництва Таранушенко розпочав студії будівництва житлового. У 1920–1923 роках він системно обстежив усі харківські околиці, зафотографував понад 150 старовинних хат, з них дев’ять найцінніших з архітектурно-мистецького боку обміряв та опублікував. Як відзначив в автобіографії, «довелося багато уваги приділяти розробленню наукового методу дослідження пам’яток архітектури. Раніше українське народне житло, якщо і вивчали, то лише етнографи, які розглядали його як об’єкт, що відображував побут. До хати ж як мистецького твору, як до продукту архітектурної творчості українського народу ніхто тоді й не намагався підходити. Тому мені при дослідженні хат як архітектурних пам’яток доводилося пробивати першу стежку». Харківські 20-ті роки стали для вченого його зоряним часом. У безмірі народного життя він установлював мистецькі факти, опрацьовував їх і збагачував українську культуру цінними розвідками» [1].

«Відбувши несправедливе покарання, Таранушенко не лише не втрачає снаги до життя, але й, попри втрату більшої частини своїх архівів, прагне якнайшвидше повернутися до професії. Долею йому було відведено ще три з половиною десятиліття для невтомної праці на мистецтвознавчій ниві. І всі ті роки, відчуваючи тугу за десятиліттям активного наукового життя в Харкові, він не переставав бути відданим Слобожанщині: до останніх років життя Таранушенко використовував у спілкуванні слобожанську говірку, а для наукових розвідок обирав теми, до розробки яких підходив у той період життя, який сьогодні прийнято йменувати харківським» [2].

На розі вулиць Мироносицької та Шпитальної розташований прибутковий будинок (три з половиною поверхи), який 1910 року збудував харківський купець М. Ш. Фаянс за проєктом архітектора М. Ф. Піскунова. Коли 1920 року будинок націоналізували, тут зробили 38 квартир, в яких мешкало не менше 70 чоловік, здебільшого службовці, інженери, медики та студенти. З 1921 року одну з квартир займав директор Харківського музею українського мистецтва Стефан Андрійович Таранушенко з дружиною Зинаїдою Олексіївною. Можна сказати, що його квартира на другому поверсі була однією з найкращих: двокімнатна, загальною площею більше 20 кв. метрів. Часто тут гостювали батьки вченого, потім народилися діти. Балкон, з якого відкривався чудовий вид на обидві вулиці і на якому Таранушенко фотографувався з дітьми, до наших днів, на жаль, не зберігся. Згодом у будинку почалися ремонтні роботи, пов’язані з проблемами печей на загальних кухнях. Разом з батьком, Андрієм Петровичем, Стефан встановив на кухні залізну піч для приготування їжі. Кмітливі уродженці Лебедина вигідно використали нішу в коридорі перед квартирою, обладнавши у ній комору. Ще вони зробили дерев’яну прибудову для дров, бо кам’яного сарая на всіх мешканців не вистачало. 1927 року Стефану Андрійовичу довелося вести переписку з контрольно-технологічним управлінням, яке жорстко вимагало ліквідувати всі ці «самобуди». Ось у таких умовах жив професор Таранушенко, хоча, поза сумнівом, був щасливим, доки 1933 року з цієї квартири його не забрав НКВС. Сюди він більше не повернувся [7].

Джерела

1. Білокінь С. Велетень мистецтвознавства : [передмова] // Наукова спадщина. Харківський період. Дослідження 1918–1932 рр. / С. А. Таранушенко; упоряд.: О. О. Савчук та ін. ― Харків, 2011. ― С. 7–16.

2. Коньок О. Стефан Андрійович Таранушенко / О. Коньок, Н. В. Мархайчук // Культурна спадщина Слобожанщини : зб. наук. ст. ― Харків, 2014. ― Число 28. ― С. 23–26.

3. Кот С. І. Таранушенко Стефан Андрійович // Енциклопедія історії України. ― Київ, 2013. ― Т. 10. ― С. 29 : фот.

4. Мизина В. Стефан Андреевич Таранушенко // 100 знаменитых харьковчан / И. Ю. Можейко, К. Э. Кеворкян, В. К. Нестерук и др. ― Харьков, 2004. ― С. 260–262 : фот.

5. Можейко И. Ю. Хранитель // Харьков : пульс прошлого : ист. очерки / И. Ю. Можейко ; под ред. М. Красикова. ― Харьков, 2012. ― С. 96–100.

6. Павлова О. Таранушенко Стефан Андрійович // Харківщина : енциклопед. слов. / редкол.: С. І. Посохов та ін. ― Харків, 2014. ― С. 353–354 : фот.

7. Парамонов А. Дом купца Моисея Фаянса на Мироносицкой улице // Харьковская неделя. ― 2018. ― № 45, дек. ― С. 14 : фот.

8. Ткаченко Б. І. Погром : док. нарис. ― Суми : Мрія-1, 2010. ― 371 с. : іл.

9. Чепелик В. В. Спогади про С. А. Таранушенка // Українська біографістика : зб. наук. праць. ― Київ, 1999. ― Вип. 2. ― С. 240–261.