Покус І. І.

Дошку на честь І. І. Покуса встановлено за адресою вулиця Динамівська, 3 на території стадіону «Динамо».

 

«Генерал-майору міліції Покусу Івану Івановичу, визначному організатору Динамівського руху в Харківській області».

З історії розвитку фізичної культури на Харківщині: І. І. Покус

«Іван Іванович Покус (14 липня 1913 в с. Сомівка, Зачепилівського району Харківської області – 19 березня 1999 року у Харкові) – радянський український державний діяч, начальник Управління МВС в Харківській області в 1954–1974, генерал-майор внутрішньої служби. Племінник радянського воєначальника, комдива Якова Покуса. Народився в 1913 в с Сомівка, Полтавська губернія. Учасник Великої Вітчизняної війни, учасник оборони Харкова. У 1941–1946 служив у військах НКВС, МВС. З 1946 працював у партійних органах. Будучи першим секретарем Богодухівського райкому Компартії України Харківської області, закінчив Київську вищу партійну школу при ЦК КП України. У 1954–1974 – начальник Управління внутрішніх справ Харківської обласної Ради депутатів трудящих. З цієї ж посади був звільнений у 1974 році у зв’язку з виходом на пенсію.

Іван Іванович Покус умів виявити здібності працівника і доручити йому ту справу, з якою він упорається найкраще. Він ніколи не принижував гідність людини, а грубість, лихослів’я та крик вважав ознакою низької культури.

І. І. Покус усвідомлював, що для міліції дуже потрібна підтримка населення. Тож у шістдесяті та сімдесяті роки минулого століття, коли розгорнувся рух добровільних народних дружин (ДНД), надзвичайно важливою була його роль у налагодженні діяльності штабів ДНД.

За час перебування І. І. Покуса на посаді керівника УВС Харківської області в 1972 році відкрито Музей міліції, здійснювалося будівництво спортивного комплексу "Динамо", було оновлено дитячий оздоровчий табір "Лісова казка".

Був нагороджений державними та відомчими нагородами: орден Вітчизняної війни І ступеня, ордени Червоного Прапора і Трудового Червоного Прапора, почесний знак "Хрест Слави", багато медалей» [3, 5].

***

«Існує офіційна версія: динамівське товариство було створене навесні 1923 року за ініціативою народного комісара внутрішніх справ Фелікса Дзержинського. І це відповідає дійсності. "Залізний" Фелікс дуже хотів, щоб всі спортивні гуртки та секції, що існували в той час на базі ГПУ (головного політичного управління), були об'єднані в єдину організовану структуру. За завданням Дзержинського керівництво ГПУ Московського округу приступило до розробки проекту по створенню першого в країні відомчого спортивного товариства.

За переказами, холодним лютневим вечором 1923 п'ять столичних чекістів зібралися в будівлі ГПУ в Протопопівському провулку. Вірніше, це зараз він називається Протопопівським, а до цього був безбожним. Варто вийти з фойє станції метро "Проспект Миру" (кільцевий), повернути праворуч, і ви - в тому місці, де понад вісімдесят років тому замислювалося "Динамо". П'ятірка чекістів засідала всю ніч за чаркою чаю. До ранку було прийнято рішення про проект суспільства, яке повинно розвивати десятки видів спорту, в тому числі і футбол.

Але виникла суперечка, як назвати нову організацію. Хтось запропонував "Сила"! Інший – "Чекіст". Варіантів було багато. Нарешті Недоля-Гончаренко, 1897 р.н. (український письменник) вигукнув: "Давайте назвемо наше суспільство словом "Динамо"! Коротко і красиво!" Слівце в ту пору було модним і на слуху. Але суть справи в тому, що цей начальник політвідділу в юності працював на заводі "Динамо", який розташовувався в районі нинішнього стадіону "Торпедо". Через кілька днів сам Дзержинський схвалив проект суспільства і його статут, а на 18 квітня було призначено установчі збори. Воно відбулося в цирку на Луб'янці. Правда, за деякими даними, установчих зборів було декілька, але точкою відліку прийнято вважати саме те, що відбулося в цирку. У залі був аншлаг. Програму нового суспільства прийняли одноголосно, зате довго сперечалися з приводу назви команди. Не всім подобалося слово "Динамо". Але в підсумку Недоля-Гончаренко і його товариші відстояли свою задумку. Динамівцям було виділено приміщення на Луб'янці, 13.

Лише в 1932 році почесний динамівець, заслужений рибалка і мисливець, а за сумісництвом головний пролетарський письменник Максим Горький таки сформулював те, що, на його думку, означає "Динамо". Саме йому належить, як би зараз сказали, авторство динамівського слогану. Одного разу в інтерв'ю газеті "Динамівець напоготові" Горький заявив: "Як відомо, "дина" по-грецьки означає "сила". А "динаміка" – це рух. Виходить, що "Динамо" – це сила в русі!» [5].

***

«П’ятирічний ювілей передового загону чекістів-динамівців Харківського Пролетарського Спортивного товариства "Динамо" та відкриття найбільшого на Україні Всеукраїнського стадіону "Динамо" відзначено грандіозним п'ятиденним святом у Харкові на новозбудованому стадіоні "Динамо".

За 5 років свого існування Харківське т-во "Динамо", виконуючи бойове завдання підготовили загартованих фізично та озброєних воєнно-технічними знаннями кадрів, зуміло вирости в бойовий загін, що має чималі досягнення з різних галузей фізкультури та спорту.

<…> Всеукраїнський стадіон "Динамо", що відкрився з усіма своїми спорудженнями, майданчиками, павільйонами займає територію у 18 га та устаткований для навчання з усіх видів фізкультури й спорту.

Трибуни центрального поля вміщують 15.000 глядачів. Є запасне футбольне поле, 4 тенісних корти, гандбольні, волейбольні та баскетбольні майданчики, майданчики для скраклів і крокету, гімнастичне містечко, стрілецький тир, устаткований для навчань взимку і влітку, фізкультурний павільйон з залями та спеціальними кабінетами, аж до спеціальної спортивної бібліотеки» [4]

***

«Чтобы не просто поддерживать на должном уровне несколько десятков видов спорта, а и добиваться едва ли не в каждом из них заметных успехов, вести к тому же планомерную работу с сотрудниками МВД – КГБ и членами их семей, заботиться о подготовке спортивной смены, на "Динамо" имелась разветвленная сеть достаточно современных спортивных сооружений. И о том, что они работали эффективно, содержались в хорошем рабочем состоянии, наглядно свидетельствовали итоги смотра-конкурса на лучшую спортивную базу, который Украинский совет "Динамо" провел в 1967-м в честь 50-летия Октября совместно с редакцией "Спортивної газети". Харьковчане уверенно завоевали в нем первое место» [1, с. 79].

<…> В реконструкции, развитии, благоустройстве динамовских арен на первых порах принимали участие не только профессионалы-строители. По сути, первым объектом в комплексе таких работ стал старенький деревянный, "образца 1931-го", гимнастический зал. Не прерывая занятий, в 1960 году его решено было сделать кирпичным (стены ставили с наружной стороны существующих) и тем самым несколько расширили, а заодно и утеплили, сделали безопасной в пожарном отношении удобную арену. За эту, не совсем свойственную им работу брались сами спортсмены и тренеры во главе с А. Кастелли и Л. Красненко. Братья Кульпинские, будущие мастера спорта В. Сердюк, Л. Короткий, Ф. Соков, Ю. Баранов, В. Яковлев, В. Череватов и другие научились класть кирпичную кладку, месить раствор, штукатурить, малярничать. А на долю профессионалов выпали только сантехнические, отделочные работы и устройство кровли.

В 1966 году по достижению пенсионного возраста полковник К. Егошин, с именем которого в облсовете связаны были многие добрые начинания, был переизбран, и председателем облсовета стал начальник областного управления МВД генерал-майор Иван Иванович Покус. В силу служебных обязанностей ему и раньше приходилось достаточно глубоко вникать в деятельность областной организации "Динамо". Теперь при его непосредственном участии велись работы по проектированию, а затем и по реконструкции центрального ядра спорткомбината. Как и по бассейну, проектно-рабочая документация была выполнена мастерской С. Тульчинского из "Горстройпроекта" и Б. Сылкина из "Водоканалпроекта". Воплощались в жизнь их решения специалистами "Харьковпромстроя" (А. Ревякин) при активнейшем участии многих подразделений областного управления МВД и прежде всего колоний УИН [Учреждения исполнения наказаний].

– Работы, – вспоминает мастер спорта Б. Цыгулев, возглавлявший тогда профсоюзную организацию спорткомбината, – начались ранней весной, а завершились осенью 1971-го (тогда же вошел в строй крытый 25-метровый бассейн). Причем Иван Иванович бывал на стадионе чуть ли не каждый день и старался должным образом – импровизированным банкетом – отмечать завершение каждого этапа. Он находил возможность заинтересовать начальников колоний, и работы, что называется, кипели. За мою бытность ни одна из спортивных строек в Харькове не знала еще подобных темпов. К тому же и качество работ было весьма высоким[1, с. 82–84].

Джерела

1. Грот, Ю. «Динамо» рождалось в Харькове, 1924–1999 / Ю. Грот, Ю. Александров. – Харьков, 1999. – 200 с.

2. Ищук, Е. Главный спорткомплекс первой столицы // Время регионов Харьковщины. – 2013. – № 14. – С. 15 : фот.

3. Історія правоохоронних органів Харківської області / укл. В. Красовицький. – Харків : Фоліо, 2011. – 270 с. – У змісті: Покус Іван Іванович: С. 140–142; 153–154 : портр.

4. Прапор і досвід «Динамо» – вчать перемагати! П’ятирічний ювілей Харківського «Динамо» // Фізкультурник України. – 1931. – № 12. – 2 с. обкл. : фот.

5. Створення першого відомчого спортивного товариства [Електронний ресурс] // Фізкультурно-спортивне товариство «Динамо» України. – Текст. і граф. дані. – Режим доступу: http://dynamo.ua/istoria/historia/, вільний (дата звернення: 07.07.2016). – Назва з екрана.