Марченко В. Д.

 Дошку на честь В. Д. Марченка відкрито за адресою вулиця ВладиславаЗубенка, 32 у фоє загальноосвітньої школи І–ІІІ ступенів № 31.

«За мужество, отвагу и героизм, проявленные при выполнении интернационального долга в Республике Афганистан, награжден орденом Красной Звезды (посмертно) рядовой Марченко Владимир Дмитриевич 26.II.1963 – 13.IV.1984 выпускник 1978 г.

Судьба тебе дала недолго жить,

Но долг свой выполнил ты безупречно.

В сердцах ты наших будешь жить…»

Нову дошку відкрито 23 жовтня 2019 року на фасаді школи № 31.

«Меморіальна дошка на честь випускника школи № 31 – учасника бойових дій в Афганістані Марченка Володимира Дмитровича, нагородженого орденом Червоної Зірки (посмертно)»

Харків’яни – воїни-інтернаціоналісти: В. Д. Марченко

Марченко Володимир Дмитрович (26.02.1963 – 13.06.1984) – воїн-інтернаціоналіст. Народився у Харкові. Закінчив харківську середню школу № 31 і СПТУ № 32. Працював слюсарем на заводі тракторних двигунів. Служив в армії (з 1982). Учасник війни в Афганістані (з 1983). Загинув у бою. Похований у Харкові на кладовищі № 3. Нагороджений орденом Червоної Зірки (1984, посмертно) [3, 4].

***

«Відлік строкової служби почався для Володимира Марченка з 1 квітня 1982 року. У навчальному підрозділі вивчав ази солдатської науки, стріляв з автомата і “снайперки”. А на початку січня 1983 року вже був в Афганістані під Кундузом. Зима дещо сковувала дії моджахедів, так що у молодого солдата було трохи часу призвичаїтись до бойової обстановки. До весни Володимир вже мав деякий бойовий досвід, а з потеплінням додалося роботи, бо ворог активізував свої дії. За півтора року афганської служби рядовий Марченко 14 разів виходив на бойові операції і 16 разів – в засади. Довелося бувати й за снайпера, і за радиста. 13 червня 1984 року мотострілецька рота прочісувала місцевість біля населеного пункту Бана. Бійці вийшли на панівну висоту, потім спустилися вниз, попрямували до кишлаку. Спостерігаючи за долиною, Володимир помітив групу бандитів і відкрив вогонь. Влучними пострілами він знищив кілька заколотників, але й сам дістав смертельну рану» [3].

***

«Яким він був, цей хлопець? Що встиг за свої юні літа? І що залишається від життя завдовжки усього в двадцять один рік? Він був звичайним хлопцем – добрим і життєрадісним. Захоплювався космонавтикою, любив читати, збирав значки. Зі шкільних предметів найбільше любив історію, мріяв колись попрацювати в археологічній експедиції на розкопках скіфських курганів. Ще одним захопленням Володі був стрілецький спорт: відмінно стріляв сам і вчив друзів. Батько прищепив сину любов до майстрування: в оселі Марченків багато речей, зроблених руками Володі. Та й взагалі в цій квартирі в багатоповерхівці по вулиці Гвардійців-Широнінців з тих пір нічого не змінилося: ось засушені квіти, які Володя збирав ще хлопчиком, ось його колекція значків, його гітара, магнітофон, куплений з першої зарплати. Збільшилася лише кількість фотографій Володі… Він серйозно готувався до служби в армії. З перших днів навчання в СПТУ полюбив заняття з військової підготовки, допомагав товаришам, організовував змагання. Планував після армії поступати до військового училищ.

Листи з Афганістану йшли не так часто, як хотілося би рідним. Та й про труднощі служби Володині батьки дізнавалися з листів, які син писав друзям. Ті ж вісточки, що отримували вони самі, були зовсім іншими – бадьорими та заспокійливими. Жалів батьків, намагався їх не засмучувати. А шкільному другу Сашку Тихонюку, який теж служив в армії, на Далекому Сході, Володя писав: “Хоч нам і важко, та я не шкодую, що потрапив сюди. Афганістан – це справді школа життя. Тут я багато чому пізнав ціну: і часу, і дружбі, і, головне, життю”… Із листа старшого лейтенанта К. Бороздіна батькам В. Марченка: “Володя був у нас радистом. Вже те, що саме йому довірили рацію, багато про що говорить. Рація в горах – річ надзвичайно цінна, адже це ниточка, що зв’язує нас зі своїми. Навіть душмани намагалися першими знищити командирів і радистів… Банда тікала від нас через перевали і льодовики. У пам'яті залишились стрілянина, вогонь, вибух… Більше нічого не пам'ятаю”. У тій операції старший лейтенант Бороздін і рядовий Марченко були важко поранені. Тільки для Володі це поранення виявилося смертельним… А шкільний товариш Сашко Тихонюк після армії одружився. І сина у пам'ять про свого загиблого друга назвав Володею» [1].

Від укладачів: Детальніше про дружбу харків’ян, воїнів-інтернаціоналістів Володимира Марченка та Сергія Севрюкова можна дізнатися з [2] і інформації щодо меморіальної дошки на честь С. Севрюкова.

Джерела

1. Богуцька, В. Мужність // Вечір. Харків. 1988. 9 січ.: фот.

2. Савченко, С. Служили два товарища... / Сергей Савченко, Игорь Григоров // Время. – 2019. – 15 февр. – С. 10 : фот.

Про харків'ян В. Марченка і С. Севрюкова, які загинули в Афганістані у 1984 р.

3. Марченко Володимир Дмитрович // Біль пам'яті : книга пам'яті про воїнів Харківщини, загиблих в Афганістані / І. П. Шкварко. – Харків, 1995. – С. 252–253 : фот.

4. Рядовий Марченко Володимир Дмитрович (26.02.196313.06.1984) // Біль пам'яті Слобожанщини / Михайло Биков. – Харків, 2019. – С. 252–253 : фот.

Комментариев нет:

Отправить комментарий