Новохацький В. М., Позняк С. В., Ткаченко М. В.

 

Дошку на честь В. М. Новохацького, С. В. Позняка і М. В. Ткаченка відкрито 18 жовтня 2016 року на фасаді ліцею № 107 за адресою вулиця Барабашова, 38 б.

 «Меморіальна дошка на честь випускників школи № 107 – учасників бойових дій в Афганістані Новохацький Віталій Миколайович, Позняк Сергій Васильович, Ткаченко Михайло Віталійович, нагороджених орденом Червоної Зірки (посмертно)».

1.Чтобы увековечить память героев // Харьковские известия. – 2016. – 5 июля. – С. 3.

Про засідання топонімічної комісії 2 липня, на якому було заплановано встановлення декількох меморіальних дошок, зокрема воїнам-інтернаціоналістам, загиблим в Афганістані – на фасаді ліцею № 107.

2. Сохранение памяти // Общественная Организация «Харьковский городской Союз ветеранов Афганистана (воинов-интернационалистов)». – URL: http://afganec.kharkov.ua/index.php/public/1616-2016-10-18-09-16-33, свободный (дата обращения: 26.06.2020). – Название с экрана.

Про відкриття меморіальної дошки на фасаді ліцею № 107.

 

Харків’яни – воїни-інтернаціоналісти: В. М. Новохацький, С. В. Позняк, М. В. Ткаченко

«Новохацький Віталій Миколайович (11.09.1968 – 28.05.1987) – воїн-інтернаціоналіст. Народився у Харкові. Закінчив середню школу № 107 і СПТУ-5. Працював слюсарем на авіаційному заводі. Служив в армії (з 1986). Учасник війни в Афганістані. Загинув у бою. Похований у Харкові на цвинтарі № 15. Нагороджений орденом Червоної Зірки (1987, посмертно)» [1].

***

«Позняк Сергій Васильович (3.02.1965 – 8.12.1985) – воїн-інтернаціоналіст. Народився у Харкові. Закінчив середню школу № 107. Працював на заводі «Автозапчастина». Служив в армії (з 1983). Учасник війни в Афганістані (з 1984). Смертельно поранений у бою, помер у госпіталі. Похований у Харкові. Нагороджений орденом Червоної Зірки (1986, посмертно)» [2].

***

«Ткаченко Михайло Віталійович (23.12.1967 – 15.08.1987) – воїн-інтернаціоналіст. Народився у Харкові. Закінчив середню школу № 107. Служив в армії (з 1986). Учасник війни в Афганістані (з 1987). Загинув у бою. Похований у с. Високопілля Валківського району. Нагороджений орденом Червоної Зірки (1988, посмертно)» [3].

***

«Повістка покликала Сергія Позняка до армії 27 жовтня 1983 року. Після курсу молодого бійця служив стрільцем-автоматником у невеличкому прикордонному гарнізоні. А потім – Афганістан, сторожова застава біля північних схилів Гіндукушу. Сергій не писав рідним, де тепер служить, от тільки листи від нього стали надходити то дуже рідко, то по кілька відразу… 6 грудня 1985 року був останній день перебування рядового Позняка на заставі під кишлаком Дарлак. Звільнені в запас воїни, одягнені в парадну форму, фотографувалися на пам'ять з товаришами, співали під гітару прощальну пісню. Саме в цей час з гір спустилася банда заколотників. Як згадували потім бійці, десь о дванадцятій годині прилетів вертоліт зі зміною, і коли він заходив на посадку, бандити відкрили вогонь. Застава прийняла бій. Всі, хто встиг зайняти оборону, повели вогонь у відповідь. На вогневій точці, де був Сергій, скінчились боєзапаси, і він вирішив їх принести: “Поки прилетять вертушки, нам треба протриматись – я швидко!” Сергій взяв боєзапаси в сусідньому бліндажі, але на зворотному шляху був поранений. Товариші занесли бійця в укриття, надали першу допомогу. А бій кипів. Виправила становище поява наших вертольотів. Сергія евакуювали до Союзу, але врятувати не змогли – рана була смертельною. Поховано воїна в Харкові. Його бойові нагороди зберігаються у шкільному музеї» [2].

***

«Михайло Ткаченко народився у Харкові, але корені його роду – в селі Високопілля. Туди хлопець часто навідувався. До армії його призвали 16 листопада 1986 року. Потрапив у десант. Закінчивши “навчалку”, Михайло прибув під Кабул і став кулеметником у бойовій частині. Рівно три місяці відміряла йому лиха афганська доля: з травня до серпня 1987-го. Служба була напружена: участь у шістнадцяти бойових і розвідувальних виходах, патрулювання, сторожові пости. І завжди для кулеметника знаходилася робота. Того дня рота вийшла в район населеного пункту Мазгин. Рядовий Ткаченко був призначений у дозор. Йдучи попереду підрозділу, він помітив за складками місцевості групу бандитів і відкрив по них вогонь зі свого кулемета. Так сталося, що бандити взяли бійця в облогу, а товариші не змогли відразу надати йому допомогу. Ткаченко продовжив нерівний бій, і тільки пряме влучання снаряда з безвідкатної гармати змусило його зняти пальця зі спускового гачка. Бойові товариші розгромили банду і винесли тіло відважного кулеметника. Поховали Михайла у Високопіллі. За могилою доглядають родичі та місцеві школярі» [3].

Джерела

1. Новохацький Віталій Миколайович // Біль пам'яті : книга пам'яті про воїнів Харківщини, загиблих в Афганістані / І. П. Шкварко. – Харків, 1995. – С. 306–307 : фот.

2. Позняк Сергій Васильович // Біль пам'яті : книга пам'яті про воїнів Харківщини, загиблих в Афганістані / І. П. Шкварко. – Харків, 1995. – С. 334–335 : фот.

3. Ткаченко Михайло Віталійович // Біль пам'яті : книга пам'яті про воїнів Харківщини, загиблих в Афганістані / І. П. Шкварко. – Харків, 1995. – С. 430–431 : фот.