Биков О. В.

Дошку на честь О. В. Бикова відкрито у травні 2018 року за адресою проспект Перемоги, 74-д на фасаді школи № 148.

«Меморіальна дошка на честь випускника школи №148 – учасника бойових дій в Афганістані Бикова Олексія Володимировича, нагородженого орденом Червоної Зірки (посмертно)».

Харків’яни – воїни-інтернаціоналісти: О. В. Биков

«Биков Олексій Володимирович (7.05.1968 – 21.03.1988) – воїн-інтернаціоналіст. Народився у м. Семипалатинськ (Казахстан). Закінчив харківську середню школу № 148 і СПТУ № 5. Працював на заводі «ФЕД». Служив в армії (з 1986). Учасник війни в Афганістані. Загинув під час обстрілу в м. Кандагар. Похований у Харкові. Нагороджений орденом Червоної Зірки (1988, посмертно)» [1].

***

«В армію Олексій пішов напередодні Дня Перемоги рівно у вісімнадцять. Три місяці підготовки – і в Афганістан. А там – розвідувальна рота, відповідальна посада старшого розвідника-кулеметника. Справ у розвідників було багато: нічні пошуки, супровід колон. На рахунку рядового Бикова чотирнадцять бойових операцій. Не раз йому посміхалось солдатське щастя – ворожі кулі пролітали мимо. В скрутному становищі опинився взвод розвідників 26 листопада 1987 року. Тоді розвідники десантувались з вертольота біля кишлака Мукур, щоб затримати ворожий караван. Коли наблизились до нього, вдарили моджахедські кулемети. Бійці залягли, відкрили вогонь у відповідь. І кулеметник Биков прицільною чергою змусив замовкнути ворожу вогневу точку. На одній з операцій Олексій був поранений і відправлений на лікування до Кандагарського госпіталю. 21 березня 1988 року моджахеди обстріляли госпіталь реактивними снарядами. Биков допомагав медперсоналу виносити важкопоранених до безпечного місця і отримав смертельне поранення осколком. Поховали відважного кулеметника у Харкові. У шкільному музеї є стенд, присвячений Олексію Бикову» [1].

***

Зі спогадів М. Радченка,члена профспілкового комітету Харківського машинобудівного заводу «ФЕД»:

«Одиннадцать лет прошло с тех пор, как перестало биться сердце отличного парня Алеши Быкова. Он занимался боксом, играл на гитаре, любил стихи и всегда был готов прийти на помощь. Когда я слышу “Песню о друге” Владимира Высоцкого, мне всегда кажется, что это о нашем Алеше. После школы он работал на “ФЭДе”. От нас и ушел на службу в армию. Его послали в Афганистан. Он был не из тех, кто прячется за чужие спины. Так и погиб, спасая других: во время обстрела госпиталя выносил раненых товарищей. Алеша очень любил свою маму Нину Гавриловну, писал ей из Афганистана прекрасные письма. Она так ждала сына с войны, но он не вернулся. Два раза в год – 7 мая в день рождения Алеши и 21 марта в день его гибели – у Нины Гавриловны собираются все, кто помнит и любит ее сына: одноклассники, друзья, сослуживцы и мы, заводчане» [2].

Джерела

1. Биков Олексій Володимирович // Біль пам'яті : книга пам'яті про воїнів Харківщини, загиблих в Афганістані / І. П. Шкварко. – Харків, 1995. – С. 36–37 : фот.

2. Радченко, М. Мы не забудем об Алеше и Юре // Время. – 1999. – 6 мая.

Про працівників заводу «ФЕД» О. Бикова і Ю. Юрченка, які загинули в Афганістані.