«Меморіальна дошка на честь випускника школи №35 –
учасника бойових дій в Афганістані, нагородженого
орденом Червоної Зірки (посмертно). Ріка Анатолій Нестерович».
Харків’яни –
воїни-інтернаціоналісти: А. Н. Ріка
Ріка Анатолій Нестерович (26.07.1960 – 5.07.1980) –
прикордонник. Народився у Харкові. Закінчив середню школу № 35 і ПТУ № 18.
Працював наладчиком верстатів на заводі. В армії з 1978 року, служив на кордоні
з Афганістаном. Загинув у бою з порушниками кордону. Похований на харківському
цвинтарі № 5. Нагороджений орденом Червоної Зірки (1981, посмертно) [3].
***
«На фасаде харьковской общеобразовательной школы № 35 5 марта
2019 года была торжественно открыта мемориальная доска Реке Анатолию
Нестеровичу. Открытие было организовано и проведено «Харьковским городским
Союзом ветеранов Афганистана (воинов-интернационалистов)» и приурочено к 30-й
годовщине вывода войск из Афганистана. В армию Анатолия позвала повестка из
Червонозаводского райвоенкомата. 28 октября 1978 года родные и друзья проводили
его в дальний путь. Затем учебный пограничный пункт, где молодой солдат узнал
азы службы на границе. После соответствующей подготовки он назначается служить
на границе с Афганистаном – в Тахта-Базарском пограничном отряде. 5 июля 1980
года на участке 9-ой пограничной заставы “Караул-Хана” моджахеды устроили
кровавую расправу в кишлаках на территории Афганистана, а затем, переправившись
через реку Мургаб, в 7.50 утра напали на наш пограничный наряд в составе
старшего наряда ефрейтора Анатолия Реки, рядовых Александра Автономова и
Николая Перекатных. Подав условный сигнал ракетами, пограничный наряд занял
оборону и принял неравный бой. В 8.10 на место происшествия прибыла тревожная
группа во главе с начальником заставы старшим лейтенантом А. Ф. Бедаревым.
Автомашина была обстреляна. Пограничники разделились на две группы и вели бой с
бандой в течение 20 минут. Душманы отступили только с подходом резерва отряда
на бронетехнике, оставив на месте боя четверых убитых. Старший пограннаряда
Анатолий Река в этом бою получил очень сложное ранение. Когда его несли в
реанимационную палату, Анатолия спросили, как самочувствие, он ответил: “Ничего,
нормально”. Это были его последние слова. Врачи ничего не смогли сделать:
ранение оказалось смертельным. Когда старший лейтенант медицинской службы
Валентин Карякин получил журнал учёта больных, записав данные, на секунду
задержался у графы “Исход заболевания” и вместо протокольного слова “Умер” своим
каллиграфическим почерком аккуратно вывел: “Погиб при защите Государственной
границы СССР”. Это было первое дыхание афганской войны, это была первая боевая
потеря в Тахта-Базарском пограничном отряде» [5].
***
«Яким був Анатолій Ріка? Слово “був” дається неймовірно важко. Бо розповідаємо про хлопця,
який не дожив до свого двадцятиріччя. Нині про нього згадують вчителі й друзі. “Я
просто не уявляю собі Толика на трибуні. Не його це стихія – виділятися, бити
себе в груди, мовляв, дивіться, який я хороший. Не було в нього цього і крихти,”
– говорить вчителька школи № 35 Ірина Григорівна. “Він ніколи не писав
мені про свої успіхи на службі. Про його прикордонні будні я більше дізнавалася
від Толиної мами,” – розповідає кохана дівчина Анатолія, Лариса Овчаренко. “Це
мама робить з мене героя, ніби я щодня бандюг ловлю. А тут просто служба. Тобі
ж не пишу про свої “подвиги”, бо ще подумаєш, що вихваляюся,” – писав Ларисі
Толик. Слово “подвиги” він написав у лапках, бо це слово значило для нього дуже
багато. А до гучних слів Анатолій не звик. І не міг вжити це священне для нього
слово, говорячи про себе.
Поняття подвигу входило в його життя змалку. На лінійці
біля братської могили, що за кілька кроків від його рідної школи. На шкільних
літературних диспутах, де обговорювалися книги “Третя ракета” Василя Бикова та “У списках не значився” Бориса Васильєва. У походах героїко-патріотичного клубу
“Полум’я” місцями бойової слави. Анатолій не був ні зразковим учнем, ні
всюдисущим активістом. Але, коли в школі зароджувався клуб “Полум’я”, він
одразу записався в юні слідопити. Школярі ходили шляхами героїв 15-ї
гвардійської стрілецької дивізії. Один із походів – Мерефа – Красноград
відбувався ночами, як і у бійців під час війни. У тому поході Толик очолив
групу розвідки: йшов попереду в темряву, висвічуючи дорогу ліхтарем,
прокладаючи шлях товаришам. І в інших походах він незмінно був розвідником.
Саме так він уявляв собі місце попереду – прокладати шлях іншим, брати на себе
найбільші труднощі. Телеграма про загибель Анатолія на кордоні застала
слідопитів у черговому поході. Коли повернулися до Харкова, створили у
шкільному музеї бойової слави стенд про подвиг свого колишнього розвідника. А
учні четвертих класів почали змагання за право присвоєння своєму загону імені
Анатолія Ріки. У Червонозаводському районі проводиться зимова спартакіада для
допризовників пам’яті
А. Н. Ріки. Можливо, незабаром ім’я відважного прикордонника носитиме і його рідна школа» [1].
Джерела
1. Гнатишин, Р. Яким він… був // Ленінська зміна. –
1981. – 19 лют.: фот.
2. Косий, М. Мати героя // Ленінська зміна.
– 1987. – 28 трав.
3. Ріка, Н. «Ти не плач, мамо…» : бесіда з матір'ю
прикордонника А. Ріки
Надією Рікою / записав В. Тимченко // Молодь України. –
1981. – 6 трав.
4. Солодков, М. Троє проти банди // Ленінська зміна.
– 1981. – 19 лют.
5. Торжественное открытие мемориальной доски
Анатолия Река [Электронный ресурс] // Общественная организация «Харьковский
городской союз ветеранов Афганистана (воинов-интернационалистов». – URL: http://afganec.kharkov.ua/index.php/public/1796--35
Комментариев нет:
Отправить комментарий