Письменники-воїни

Дошку на честь письменників-воїнів відкрито у 1965 році за адресою Чернишевська вулиця, 59 на фасаді будинку Харківської обласної організації Національної спілки письменників України.

«Вони полягли за Вітчизну: Альтман П. І., Аронський М. А., Герасименко К. М., Десняк О. Г., Зимний Л. Я., Каневський Д. І., Качура Я. Д., Копштейн А. Й., Корецький Ю. В., Кульчицький М. В., Семенов Д. З., Трублаїні М. П., Фельдман Й. І., Хащеватський М. І., Шпак М. І. Вічна слава письменникам-воїнам!».

Пам'яті загиблих воїнів-письменників // Соціалістична Харківщина. – 1965. – 9 трав. – С. 6.

У фойє клубу письменників Харкова відкрито меморіальну дошку літераторам, які загинули на фронтах Великої Вітчизняної війни.

З історії літературного життя Харкова: письменники-воїни, 1941 – 1945 рр.

«П'ятнадцять імен викарбовано золотом на мармуровій дошці, що висить у Харківському клубі письменників. Це – імена письменників-харків’ян, котрі загинули на фронтах Великої Вітчизняної війни. І імена письменників з інших місць України, що віддали своє життя у боях за визволення Харкова від фашистських нелюдів.

П'ятнадцять письменників. Різні життєві шляхи, неоднакові й творчі біографії. Одні з них були широко відомі читачеві ще задовго до початку війни, у інших перша книжка творів вийшла після смерті. Й писали вони різними мовами – українською, російською, єврейською. Та всі вони безмежно любили свою радянську Вітчизну і були справжніми інтернаціоналістами. <…> На пам’ятній дошці в письменницькому клубі в довічному солдатському рівнянні п'ятнадцять імен, розміщених за алфавітом. Про цих п'ятнадцять незабутніх і розповідають на сторінках збірника їхні друзі – письменники й журналісти: [Олесь Гончар, Максим Рильський, Григорій Гельфандбейн, Леонід Первомайський, Григорій Левін, Ігор Муратов та ін.]» [2, на звороті титульного листа].

***

«Все меньше посетителей приходило в сентябре 1941 года в харьковский Союз писателей. На ощетинившихся противотанковыми препятствиями улицах было пустынно: кто не ушел на фронт, тот работал для фронта. В городе остались лишь несколько писателей-редакторов издательства "Радянський письменник", помещавшегося в здании Союза, на Чернышевской, 59» [1, с. 94].

***

«Альтман Петро Ізраїлевич – прозаїк, літературознавець. Народився 29 червня 1904 року в селі Івангороді, Христинівського району на Київщині. З 1919 року працював у швеця, потім на взуттєвій фабриці в Умані, одночасно вчився у вечірній школі. З 1926 року член Комуністичної партії. В 1931 році вступив до інституту Червоної професури [Харків], який закінчив у 1937 році. З 1937 року П. І. Альтман працював ученим секретарем Інституту української літератури АН УРСР, потім – інституту єврейської культури. Художні твори писав єврейською мовою. Друкуватися почав у 1924 р. <…> В перекладі на українську мову вийшла повість "Позиції". Біографічний нарис "Т. Г. Шевченко" (1939) відзначено премією на ювілейному конкурсі. <…> З початку Великої Вітчизняної війни П. І. Альтман – на фронті. Загинув у серпні 1941 року в боях під селом Степанці, Канівського району, Київської області» [2, с. 6].

«Аж ось – війна, несподівана, жахлива. І він пішов на фронт одразу, відмовившись від броні. Попрощався з дружиною, такою ж скромною, чесною трудівницею, як і сам, і пішов на захист Києва, берегів Дніпра. На українській землі і загинув у перший рік боротьби з фашистськими загарбниками. Де могила відважного політрука, – не знаємо. Маємо лише офіційне повідомлення про його героїчну смерть та золотими літерами викарбовано його ім’я на меморіальній дошці в Будинку літераторів, вдячних йому за ратний подвиг» [2, с. 9].

***

«Герасименко Кость Михайлович – поет, драматург. Народився 11 травня 1907 року в селі Приходьки, Пирятинського району на Полтавщині. Вчився у Пирятині, закінчив педшколу, потім учителював у Донбасі, де й почав друкувати вірші. Першу збірку поезій К. М. Герасименка – "Зріст" видано в 1933 році у Харкові. <…> З початку Великої Вітчизняної війни К. М. Герасименко – на фронті, працює в газеті "Знамя Родины". <…> К. М. Герасименко загинув на Південному фронті у вересні 1942 р. Після закінчення війни твори його друкувалися кілька разів: "Вибране" (1948, 1955), "Поезії" (1950)» [2, с. 22].

«Уперше побачив і почув я Костя Герасименка в Харкові, на якійсь нараді про поезію. Молодий хлопець, у недавньому вчитель, потім червоноармієць, Герасименко з чудесним запалом читав свою поезію "Коні". Перед нами стояла талановита людина – цього, здається, й тоді, на перших кроках літературної діяльності Костя, ніхто не піддавав сумніву. Герасименко любив життя, наше, радянське життя.

Невтомні міліціонери

Стоять на своїх постах,

І стукають в сонні двері

Прохожі після вистав.

Метеорити зі свистом

Повз землю мою летять.

І засинає місто,

Та не засне життя» [2, с. 26].

***

«Десняк Олекса Гнатович (справжнє прізвище Руденко) – прозаїк. Народився 17 березня 1909 року в селі Бондарівці, Борзненського району на Чернігівщині. <…> З 1932 року О. Г. Десняк працював у редакції Чернігівської газети "Більшовик". Пізніше – голова львівської організації СПУ. <…> Перше оповідання О. Г. Десняка – "Спонукала" надруковане в 1928 р. <…> З перших днів Великої Вітчизняної війни О. Г. Десняк був на фронті, брав участь у боях по обороні Києва. В 1941 р. вийшов нарис письменника "Ненависть" і твори про Щорса. О. Г. Десняк загинув 25 травня 1942 року на околиці села Петрівське на Харківщині» [2, с. 38].

«Мені в кожнім селі від Петровського до Лозової <…> говорили, що тут був письменник Десняк, але наздогнати його не пощастило. В Лозовій того дня ми поринули в роботу. <…> Довелось сфотографувати велике вогнище з книг, влаштоване гітлерівцями за берлінським зразком на созівському майдані. <…> Звичайно, того дня записи вели всі кореспонденти. Олекса Десняк передав через мене для українських газет і журналів оповідання "Мати", "Записки політрука Руденка", фронтові нариси, а також листи дружині й малому синові. <…> і на тому ми з ним навіки попрощалися. <…> На польовій долині під селом Павлівка Друга зібралася сила-силенна наших людей з технікою. Опинився там і весь склад редакції газети "Боевая красноармейская". <…> Десняк і поет Джек Алтаузен сіли в редакційну машину. В цей момент з обох боків ударили по машині термітні снаряди. Вона спалахнула. Це було 25 травня 1942 року. <…> Мені випало розповідати людям про творчий шлях письменника-чернігівця, що з берегів Десни та Удай-ріки поніс свою переможну пісню сюди, на Слобожанщину, в трудні роки Великої Вітчизняної війни» [2, с. 45].

***

«Копштейн Арон Йосифович – поет. Народився 18 березня 1915 року в м. Очакові. Виховувався в дитячому будинку. Працював на заводі імені Петровського в Херсоні, де почав виступати в багатотиражці. З 1931 року А. Й. Копштейн жив у Харкові. Тут через два роки було видано першу збірку його поезії "Хочемо, прагнемо, можемо". <…> У 1937–39 рр. А. Й. Копштейн служить у Червоній Армії на Далекому Сході. В 1939 році вступає до Московського літературного інституту. В 1940 році, під час фінської компанії, добровільно йде на фронт. Загинув у бою проти фінських фашистів 4 березня 1940 року. Після загибелі кілька разів перевидавалися вибрані твори поета, зокрема "Синє море. Поезії 1939 року" (1941, вступна стаття С. Крижанівського), "Вибрані твори" (1941, вступна стаття Л. Первомайського), "Поезії" (1955, передмова с. Крижанівського)» [2, с. 76].

«Его появлению в нашем городе предшествовали рассказы, похожие на легенды. Шутя говорили даже о беспризорнике, грязном и взлохмаченном. По вечерам он читал стихи из огромного котла, стоящего посреди улицы. <…> Правда оказалась проще, но не менее романтичной. Председатель оргкомитета Союза писателей Украины Иван Кулик познакомился с ним в дни своего пребывания в Херсоне на заводе имени Петровского. Просматривая заводскую многотиражку, Кулик обратил внимание на стихи, подписанные: Арон Копштейн, ученик калильщика. Стихов было много и почти все хорошие. <…> После беседы Кулик предложил начинающему поэту переехать в Харьков. "Будете работать ответственным секретарем республиканской "Літературної газети", – сказал он. Копштейну не было тогда и семнадцати лет. <…> У Копштейна была память на все: знаменитое и неизвестное, крупное и такое, о чем знают лишь исследователи. Казалось, ни один журнал, где бы он ни издавался, не проходил мимо его внимания, он знал наизусть даже стихи, напечатанные в многотиражках. <…> Во время службы в Красной Армии в пограничном Приморье Копштейн написал стихотворение "Родина", исполненное высоких размышлений о городе юности Херсоне и собственной судьбе:

Може, я не приїду додому,

Може, долю я маю таку,

Що звалитись моєму шолому

На чужому сухому піску.

<…>

І тоді я згадаю востаннє,

Що на світі не був я чужим.

Ні не хочу я більшої слави,

Тільки б пам'ять мою зберегли

На Волохинській вулиці трави,

Над Лиманом високі вали» [1, с. 87–93].

***

«Трублаїні Микола Петрович (справжнє прізвище Трублаєвський) – прозаїк, журналіст. Народився 25 квітня 1907 року в селі Ольшанці на Вінничині. <…> У 1925 році переїхав до Харкова, закінчив курси журналістики, працював в редакції газети "Вісті". <…> Першу книжку нарисів "Молодь за кордоном" видано в Харкові у 1927 році. 

<…> М. П. Трублаїні – автор багатьох збірок оповідань. Особливу популярність завоювали його повісті і романи "Лахтак" (1935), "Мандрівники" (1938), романи "Шхуна Колумб" (1940), "Глибинний шлях" (1940). З початку Великої Вітчизняної війни М. П. Трублаїні – на фронті. Поранений під Дніпропетровськом, помер у госпіталі 5 жовтня 1941 року» [2, с. 128].

«І невдовзі, в одній з кімнат Палацу піонерів [у Харкові] завирувало життя. Це розпочав свою діяльність першій у нашій країні Клуб юних дослідників Арктики, робота якого й досі лишається єдиним і неповторним взірцем живої співдружби письменника з тими, для кого він пише. Взірцем в усьому був для своїх вихованців і сам Микола Петрович – капітан Клубу юних дослідників Арктики» [2, с. 138].

«Завжди був він оточений молоддю. Жив її інтересами. Всі свої здібності спрямував на те, щоб прищепити молодому поколінню любов до праці, знань, збудити інтерес до громадського життя, літератури, творчості» [2, с. 140].

«Настав 1941 рік. <…> Останній рік його життя. <…> Оборона Батьківщини завжди була стрижневим питанням всього його життя, роботи. І це зрозуміло: той, хто так віддано любив землю Вітчизни, гори й моря, красу субтропіків і сувору природу Арктики, всю велич і могутність рідної країни; той, хто так зворушливо дбав про юне покоління, так гаряче піклувався про щастя і добробут його <…>, той не міг ніде, ні на мить, в жодній справі забувати про оборону. Кликав і інших пам’ятати про це. Словом, ділом, власним прикладом захоплював» [2, с. 141].

«…Миколу Петровича поклали в кузов на свіжу солому, яку ми взяли із скирти поблизу дороги. На його білому як полотно обличчі ще яскравіше виділялися темні, бархатні очі. Зціпивши зуби, мовчки, переборюючи біль, невідривно дивився він на яскравий квадрат рідного українського неба. <…> Лише через кілька тижнів, уже в Донбасі, ми дізналися, що Микола Петрович Трублаїні другого дня помер у санітарному поїзді. Це сталося 5 жовтня 1941 року. В брошурі, яку ми везли на фронт того пам’ятного серпня, був вірш. Я згадую його завжди, коли думаю про те, як загинув Трублаїні.

И он погиб, судьбу приемля,

Как подобает молодым:

Лицом вперед,

Обнявши землю,

Которой мы не отдадим!» [2, с. 170].

Джерела

1. Гельфандбейн, Г. М. Генерал и адъютант : рассказы о писателях / Г. Гельфандбейн. – Харьков, 1966. – 152 с.

2. Поруч з нами : спогади про письменників, що загинули на фронтах Великої Вітчизняної війни / упоряд. Г. М. Гельфандбейн. – Харків, 1968. – 199 с. : портр.