Дошку на честь О. С. Баркалова відкрито 7 травня 2018 року на будівлі учбово-спортивного комплексу НТУ «Харківський політехнічний інститут» за адресою вулиця Алчевських, 50А.
«Заслужений майстер спорту з водного поло, заслужений
тренер України, дворазовий олімпійський чемпіон Баркалов Олексій Степанович. Видатний
український спортсмен, учасник 4-х Олімпійських Ігор, чемпіон Світу та Європи,
занесений до книги рекордів Гіннеса, увічнений у Залі Слави водних видів спорту
FINA США. Випускник Харківського
політехнічного інституту 1972 року, електроенергетичного факультету, кафедри “Електричні
станції”».
У ХПІ відкрили меморіальну дошку легендарному спортсмену [Електронний
ресурс] // Національний технічний університет «Харківський політехнічний
інститут». ― Електрон. текстові дані. ― 2018. ― 10 трав. ― URL: https://www.kpi.kharkov.ua/ukr/2018/05/10/khpi-memory-barkalov/,
вільний (дата звернення: 9.04.2025). ― Назва з титул. екрана.
Дошку
відкрито у рамках 13-го Міжнародного юнацького турніру з водного поло пам’яті
Олексія Баркалова.
Харків’яни ―
олімпійські чемпіони
Баркалов Олексій Степанович (18.02.1946–9.09.2004) — спортсмен,
ватерполіст. Народився в с. Введенка Чугуївського району Харківської області.
Закінчив Харківський політехнічний інститут (1972) і Вище
командне училище МВС СРСР (1977). Виступав за клуби «Динамо» (Харків, 1957–1971)
і «Динамо» (Київ, 1971–1980). Чемпіон світу (1975) та Європи (1970) з водного
поло. Дворазовий чемпіон Олімпійських ігор (1972, 1980). У складі збірної
команди СРСР провів 412 ігор (рекорд, занесений до Книги рекордів Гіннеса). Заслужений
майстер спорту СРСР (1970). Тренер
команд «Динамо» (Київ, 1980–1992), «Воєводина» (Нови Сад, Югославія, 1992–1995). Головний тренер збірної України (1995–1998) та молодіжної збірної України (2001–2002).
Почесний президент Федерації
водного поло України. Заслужений тренер УРСР
(1988). Увічнений у Залі спортивної слави водних видів спорту у Форт-Лодердейл (штат
Флорида, США, 1993). Помер у Києві [2, 5].
***
Степан Баркалов повернувся з війни у рідне село
орденоносцем. У 1946 році дружина народила йому сина, якого записали Олексієм,
хоча вдома всі називали Льонею. Це була величезна радість: єдина дочка подружжя
Баркалових загинула в 1943 році під бомбардуванням. Але радість тривала
недовго: хлопчикові було всього шість років, коли мати померла. Льоню
виховували бабуся і батько, який так більше й не одружився. Богатирським
здоров’ям хлопчик не відрізнявся, тому, коли родина перебралася до Харкова,
батько наполіг на заняттях спортом. «Помандрувавши» по секціях (футбол,
волейбол, баскетбол, шахи, хокей, настільний теніс), Льоня опинився в секції
плавання.
12-річний пацан — маленького зросту, але дуже спритний —
звернув на себе увагу тренера своїм бійцівським характером. Через три роки
Олексій Баркалов — один із найперспективніших спортсменів секції — став
втрачати інтерес до плавання. Пожвавлювався він тільки під час бліц-тренувань з
м’ячем (команда з його участю завжди вигравала ці поєдинки). І задивлявся на
тренування ватерполістів, що проходили поряд, у щойно відкритому в Харкові
басейні «Динамо». Тренер зателефонував наставнику ватерполістів: «Візьми
хлопця, не пошкодуєш».
Водне поло в 60-ті роки було в Харкові дуже популярним: у
першості міста брали участь цілих 18 команд. У цьому виді спорту Олексій
Баркалов знайшов себе. Рік по тому він уже грав у юнацькій збірній Харкова, ще
через рік — у молодіжній команді СРСР. Олексій додав у зрості (тільки за одне
літо виріс на 15 сантиметрів) і вважався азартним, надзвичайно витривалим і
невгамовним гравцем. У першому ж великому турнірі — Кубку Дружби — закинув 28
м’ячів і отримав приз найрезультативнішого гравця. Це відкрило йому двері в
національну збірну країни, в якій він на довгі 15 років став беззмінним лідером
[3].
***
Гру в харківському «Динамо» і збірній країни Олексій
успішно поєднував із навчанням у політехнічному інституті. І хоча на факультеті
йому доводилося брати тайм-аути, проблем із лабораторними та курсовими роботами
в нього зазвичай не виникало. В інституті,
здається, навіть не знали, що затяжні відлучки студента Баркалова пов’язані із
закордонними вояжами збірної. Диплом інженера-електрика він отримав заслужено.
Найкращі риси свого характеру Баркалов розкрив 1971 року
на фінальному турнірі 5-ї Спартакіади народів СРСР, де українські ватерполісти
завоювали золоті медалі. Найскладніші матчі там Олексій грав із вивихнутим
пальцем, пересилюючи біль. Він був капітаном команди, брав на себе основні
навантаження в грі і бився, як лев [4].
***
Рослий, міцний, з рубаними рисами обличчя, іронічний,
нестримний Олексій Баркалов став кумиром для хлопчаків 70-х років, а його
фірмовий кидок з положення спиною до воріт противника скопіювати намагалися
багато хто, ось тільки після його замахів м’яч зазвичай влітав у ворота.
Спостерігаючи за його грою, глядачі проте навряд чи здогадувалися, наскільки
складним, важким і не завжди чесним був цей вид спорту. Водне поло за
статистикою — один з найтравматичніших видів спорту, і естетичний вигляд він
має тільки з бортика басейну. Насправді під водою йде запекла і не завжди чесна
боротьба.
В одному з інтерв’ю Олексій Баркалов розповідав: «Тебе
б’ють кулаками, ногами, а найстрашніше — удар ліктем. Майже в усіх гравців
вибиті зуби. А найнеприємніше те, що тебе хапають за що попало, здирають
плавки, хоча їх двоє. Ручища у всіх сильні. Добре, що глядач цього не бачить».
І чесно зізнавався, що й сам був таким же підводним хуліганом.
На Олімпіаді 1972 року в Мюнхені відбувся епізод, який дуже добре характеризує
силу духу Олексія Степановича. У грі фінального раунду з югославами, після того,
як Баркалов забив три м’ячі поспіль, його серйозно травмували суперники: після
удару ногою у вухо тріснула барабанна перетинка. Спортсмен втратив свідомість
та не зміг продовжити гру. Лікарі привели Олексія до тями і наполягали на негайній
госпіталізації, але він відмовився. Той матч команда таки виграла. Наступного дня
на наших ватерполістів чекав матч зі збірною ФРН. Тренер відмовлявся включати
Баркалова до складу гравців, але той переконав, що, якщо залити вухо камфорою,
туго забинтувати і надіти пару шапочок, то вода не затече. Матч Олексій почав
на лаві запасних, а коли його збірна почала програвати з рахунком 0:2, вийшов
на заміну. Попри травму та проблеми з координацією, не чуючи ні
свистків судді, ні підказок тренера, він зрівняв рахунок, а в кінці другого
періоду забив і останній м’яч. Наша команда перемогла 4:2 і гарантувала собі
золоті медалі Олімпіади. Потім Міжнародна федерація водних видів спорту внесла
зміни в правила екіпірування: так на шапочках для водного поло з’явилися захисні
навушники [3].
***
Згадує вдова Баркалова Людмила Валїївна:
Льоня вирізнявся неймовірною силою волі й терплячістю.
Якось їхав із Києва до Харкова, і в дорозі в нього почався дуже сильний напад
холециститу. Як він із такими диким болем, один, за кермом, проїхав 300
кілометрів, збагнути не можу! Він же міг знепритомніти, врізатися в дерево!
Щойно Льоня приїхав, його одразу ж госпіталізували і видалили жовчний. А
скільки разів він міг загинути! В одних тільки авіакатастрофах тричі. Але доля
й янгол-охоронець рятували його.
На початку травня 1972 року чоловік полетів зі збірною на
передолімпійський турнір до Італії. Льоня розривався від сумнівів: чи варто
їхати, адже в Харкові від онкології помирає батько. Але саме батько наполіг на
поїздці. Сказав: «Сину, я тебе обов’язково дочекаюся». Коли чоловік прилетів з
Італії до Москви і зателефонував мені, я сказала, щоб він терміново їхав до
батька. Льоня все зрозумів. У нього був заброньований квиток на літак Москва — Харків
на десяту годину ранку 19 травня. Але він відчував, що може не встигнути.
Квитків на 18-те вже не було, і Льоня вмовив посадити його на вечірній рейс до
Харкова у відсік для стюардес. Він встиг вчасно: батько помер у нього на руках тієї ж
ночі. А наступного ранку літак, яким мав летіти Баркалов, розбився, не долетівши
до Харкова. Усі пасажири та пілоти (109 осіб) загинули. Від цих двох
трагедій Льоня посивів за один день ― у 26 років! А квиток на той «смертельний»
рейс він зберігав усе життя…
У вільний від спорту час чоловік обожнював приймати
гостей. Особливо напруженим у нас був листопад: мій день народження, потім
річниця нашого весілля. Двері не зачинялися! Льоня дружив із багатьма
динамівськими футболістами: Вітею Серебряниковим, Андрієм Бібою, Йожефом Сабо.
А ще був завзятим театралом, із задоволенням ходив на всі вистави… Олексій
Степанович донині залишається єдиним українцем, чиє ім’я внесено до
Міжнародного залу слави водних видів спорту в американському Форт-Лодердейлі.
Це було 1993 року. Організатори підготували приголомшливо зворушливу церемонію
вшанування ватерполіста Баркалова. Нам надіслали авіаквитки, надали лімузин,
чоловікові дали напрокат смокінг, який він одягнув вперше і востаннє в житті.
Такий ошатний був, із метеликом! Щоправда, американці не знайшли запису Гімну
України, тому Льоня виходив на церемонію під звуки олімпійського гімну [1].
***
Страшна трагедія ― загибель єдиного сина ― підкосила Баркалова не на жарт. 32-річний
Дмитро був застрелений у листопаді 2001 року. Вбивць так і не знайшли. Олексій
Степанович не дочекався кінця слідства. У вересні 2004 року він помер у машині
швидкої допомоги від інфаркту. У Харкові пам’ятають видатного спортсмена: ім’ям Олексія Баркалова
у 2015 році названо вулицю в Новобаварському районі. У НТУ «ХПІ» у 2018 році
встановлено меморіальну дошку знаменитому випускнику. Щороку в місті проходить
міжнародний юнацький турнір пам’яті ватерполіста [3].
Джерела
1. Баркалова Л. «Ангел-хранитель трижды спасал мужа от
гибели в авиакатастрофах, а вот уберечь от второго инфаркта не смог» [Електронний
ресурс] / интервью с вдовой Алексея Баркалова Людмилой Баркаловой // Факти. ―
Електрон. текстові дані. ― 2009. ― 23 трав. ― URL: https://fakty.ua/ru/19115-vdova-dvukratnogo-olimpijskogo-chempiona-po-vodnomu-polo-alekseya-barkalova-lyudmila-angel-hranitel-trizhdy-spasal-muzha-ot-gibeli-v-aviakatastrofah-a-vot-uberech-ot-vtorogo-infarkta-ne-smog
, вільний (дата звернення: 19.04.2025). ― Назва з титул.
екрана.
2. Грот Ю. Баркалов Олексій Степанович // Харківщина :
енциклопед. слов. / редкол.: С. І. Посохов та ін. ― Харків,
2014. ― С. 32 : фот.
3. Мнішек І. Великий Степанич з Введенки : «золоті» м’ячі
та трагедії життя двічі олімпійського чемпіона // Слобідський край. ― 2021. ― 4 лют.
― С. 10–11 : фот.
До
75-річчя з дня народження.
4. Персонаж из книги рекордов // История физической
культуры и спорта на Харьковщине (люди, годы, факты). 1951–1974 / Н. А.
Олейник, Ю. И. Грот; Харьков. гос. акад. физ. культуры. ― Харьков, 2005. ― Т.
2. ― С. 154–164 : фот.
5. Сахновський К. П. Баркалов Олексій Степанович // Енциклопедія Сучасної
України. ― Київ, 2003. ― Т. 2. ― С. 261 : фот.
Комментариев нет:
Отправить комментарий