Волянський Ю. Л.

 

Дошку на честь Ю. Л. Волянського відкрито 12 лютого 2020 року на будівлі Інституту мікробіології та імунології ім. І. І. Мечникова НАМН України за адресою вулиця Пушкінська, 14 (нині вулиця Григорія Сковороди).

«В этом здании работал талантливый ученый выдающийся организатор, доктор медицинских наук, профессор, директор Института микробиологии и иммунологии имени И. И. Мечникова Волянский Юрий Леонидович. 1983–2013».

Волянському Юрію Леонідовичу: [мемор. дошка] // Скрижалі історії Харкова. ― Харків, 2020. ― Т. 3. ― С. 178–180 : фот.

З історії харківської медицини

Ю. Л. Волянський

Волянський Юрій Леонідович (12.02.1940–17.10.2013) ― вчений у галузі мікробіології. Народився у с. Новогригорівка Миколаївської області. Закінчив Одеський медичний інститут (1963). Аспірант Чернівецького медичного інституту (1968–1971), асистент (1971–1973), доцент (1977), в.о. завідувача кафедри мікробіології (1973–1976) Чернівецького медінституту. Завідувач кафедри мікробіології Новокузнецького інституту удосконалення лікарів (1977–1983). Доктор медичних наук (1980), професор (1981). Директор Інституту мікробіології та імунології ім. І. І. Мечникова (Харків, з 1983). Завідувач кафедри клінічної імунології й мікробіології Харківської медичної академії післядипломної освіти.

Автор більше 400 наукових праць і статей, 16 лікарняних препаратів. Мав 67 авторських свідоцтв і патентів. Член редколегій галузевих журналів «Вісник фармації», «Мікробіологічний журнал», «Інфекційні хвороби» та ін. Академік АН вищої школи України (1994). Заслужений діяч науки і техніки України (1991). Помер у Харкові [2, 4].

***

Юра Волянський ріс допитливою і тямущою дитиною. Коли йому виповнилося п’ять років, він разом зі старшим братом став ходити до школи. Незважаючи на свій вік, опанував шкільну програму, навчився читати й писати швидше й краще за старших дітей, тому був офіційно зарахований до школи й закінчив її на два роки раніше за встановлений термін — у п’ятнадцять років. Щоправда, до інституту одразу вступити не вдалося, і юнак два роки пропрацював у колгоспі.

Юрій Леонідович згадував, як отримували в колгоспі кокони шовкопряда для виготовлення шовку, що вважався на той час стратегічною сировиною. Він шкодував, що в наш час відмовилися від вирощування шовкопряда в таких масштабах, як це було в його дитинстві, і активно співпрацював із Харківським інститутом шовківництва.

У 1957 році Юрій вступив на лікувальний факультет Одеського медичного інституту. Але через два роки в інституті організовується новий санітарно-гігієнічний факультет, і Волянський переходить на нього. Ще будучи студентом третього курсу, він почав працювати в Одеській психіатричній клініці, до пацієнтів якої ставився з великою увагою і любов’ю. Під час роботи в клініці Юрій захопився поезією і філософією, а також навчився грати в шахи. Уже будучи директором інституту, Юрій Леонідович в обідню перерву влаштовував шахові турніри. При цьому мало кому з колег вдавалося його обіграти. Багаторічним напарником, який міг поставити мат директору, був Є. М. Бабич. Як згадує Євген Михайлович: «Грав Волянський цікаво і був здатний на геніальні ходи»...

У лютому 1983 року Волянський очолив Харківський НДІ мікробіології, вакцин і сироваток ім. І. І. Мечникова. «Усе було в стані запустіння, ― згадує його син, керівник лабораторії імунореабілітології інституту ім. Мечникова Андрій Волянський. ― Цілісної та злагодженої роботи не було. Знаю, що директора шукали довго. Коли з’явився Юрій Леонідович, інститут ожив, люди підбадьорилися». Волянський був ініціатором реформування Харківського НДІ мікробіології, вакцин і сироваток в Інститут мікробіології та імунології ім. І. І. Мечникова (1988), його зусиллями було створено низку нових наукових напрямів і тематичних підрозділів: лабораторії клінічної імунології, алергології, імунореабілітології, молекулярного моделювання, нових і маловивчених інфекційних захворювань, екологічного та епідеміологічного моніторингу.

У 1991 році Волянському, першому в незалежній Україні, присвоєно почесне звання «Заслужений діяч науки і техніки України».

Видатним є особистий внесок Юрія Леонідовича в ліквідацію надзвичайної ситуації, яка склалася під час аварії на Диканівських очисних спорудах (1995). Під час ліквідації аварії на Інститут ім. Мечникова було покладено функції головного координуючого центру зі стабілізації ситуації та недопущення масових інфекційних захворювань. Завдяки науково обґрунтованому і чітко виконаному комплексу заходів у надзвичайно складній екологічній ситуації вдалося запобігти масовим бактеріальним і вірусним кишковим захворюванням.

Крім великих наукових досягнень Юрія Леонідовича необхідно підкреслити його особливий стиль керівництва. Приходив він на роботу раніше за всіх і йшов пізно ввечері. Він був із тих, хто жив роботою, роками не ходив у відпустку. Якщо комусь зі співробітників потрібна була допомога, директор завжди відгукувався. Якщо людина потрапляла в лікарню, вона могла бути впевненою: Юрій Леонідович допоможе. Волянський дуже любив історію, добре розумів значення історії як у науці, так і в житті суспільства. Увічнення пам’яті знаменитих харків’ян він вважав необхідним завданням для того, щоб у суспільстві зберігалася пам’ять про великих людей, а отже й імпульс для подальшого розвитку, для продовження історії. Ось що пише Юрій Леонідович у передмові до книги «Нобелівські лауреати Слобожанщини»: «Висота морального абсолюту не принижує, але підносить людину. Якщо я сам не здатний піднятися до ідеалу, то принаймні в мені є щось, заради чого мені ці ідеали дані. Як прекрасно, що є люди, здатні піднятися до таких висот. З одного захоплення перед ними можна постаратися не впасти надто низько і не зрадити ці ідеали. У будь-якому суспільстві висоти культури опановують одиниці. Але без цих висот не виникає стимулу до подальшого його розвитку». Тому так важливо було для Волянського пронести пам’ять про великих людей нашої землі через час духовного занепаду [5].

***

Син вченого Андрій Волянський згадував, що його батька турбував той факт, що в Україні не було жодного пам’ятника Іллі Мечникову. При цьому Україна подарувала Франції пам’ятник нобелівському лауреату до його 150-річчя. Його встановлено в Парижі, де вчений помер. Увічнити пам’ять про нашого знаменитого земляка Юрій Леонідович вважав своїм завданням. Для створення пам’ятника Мечникову він сам підбирав камінь, сам шукав скульптора. Вибір припав на Сейфаддіна Гурбанова. Ідея пам’ятника (Мечников «виходить» із граніту) належала Волянському. Пізніше виникла ідея встановлення пам’ятника видатному зодчому Олексію Бекетову. Фінансування обох проєктів здійснювалося з особистих коштів Юрія Леонідовича (незначний тягар витрат взяли на себе спонсори). Волянський хотів встановити ще один монумент ― пам’ятник репресованим мікробіологам. Останніми роками він цікавився історією мікробіології, деякі сторінки якої невідомі не тільки широкому колу, але й ученим. Наприклад, у всіх на слуху так звана «справа лікарів», але мало хто знає, що в той самий час було репресовано і розстріляно багато мікробіологів. «Батько не встиг здійснити цю ідею. Ми сподіваємося в пам’ять про нього реалізувати його задум: встановити цей пам’ятник на території нашого інституту», ― говорить Андрій Волянський [7].

***

Безцінна наукова спадщина Ю. Л. Волянського долучає безпрецедентно широкі за масштабами розробки, що стосуються не лише мікробіологічної науки, вірусології, паразитології, клінічної фармакології, але й морфологічних наук. Вчений жваво цікавився досягненнями сучасної нормальної анатомії. У цьому Юрій Леонідович завжди знаходив підтримку колеги, однодумця, колишнього завідувача кафедри нормальної анатомії В. В. Бобіна. Доля поєднала цих людей не випадково. Волянського було направлено на керівну посаду до Харківського інституту вакцин та сироваток, а Бобін у цей період плідно працював над історією своєї родини, внесок якої в організацію та становлення Харківського наукового товариства неможливо переоцінити. Адреса товариства співпадала із адресою Інституту, отже, знайомство двох корифеїв було наперед «запрограмованим». Ерудиція В. В. Бобіна, за оцінками Ю. Л. Волянського, здавалась безмірною, його знання анатомії неперевершеним, ораторська майстерність надзвичайною.

Володимир Вікторович теж відзначав велич наукового потенціалу Юрія Леонідовича, його аналітичні здібності, неймовірну любов до науки. Волянський став активним учасником засідань анатомічного товариства, був натхненником та автором цілої низки робіт, присвячених тематиці кафедри анатомії Харківського медичного інституту. Його цікавили проблеми бальзамування, можливості та перспективи імплантації від померлої людини до хворих, особливо у сфері стоматології: якщо є можливість трансплантувати нирки, то чому ж не можна зуби? Переймався проблемами ультразвукової та комп’ютерної діагностики. Саме Волянському належить думки щодо широкого у недалекому майбутньому 3D- та 4D-копіювання органів та їхніх фрагментів, створення таким чином штучних протезів, заміни «зношених» органів і тканин [6].

***

Дочка професора В. В. Бобіна Ірина Бобіна згадує, як познайомилася з Ю. Л. Волянським у 1996–1997 рр., коли готувалося святкування 110-ї річниці діяльності Пастерівського інституту, а також 70-річчя Харківського інституту мікробіології та імунології ім. Мечникова. Збиралися матеріали з історії інституту, готувалося видання чудового проспекту, в якому детально розказано про історію спорудження будівлі інституту. Юрій Леонідович був так захоплений дослідженням хронології будівництва, розробкою проєкту, змінами під час будівництва, кошторисом, що очі його світилися непідробним інтересом. Звичайно ж, він спирався на докладний звіт будівельної комісії, яку очолював прадід Ірини ― лікар-розпорядник лікарні Харківського медичного товариства Володимир Павлович Бобін. Але Юрія Леонідовича, як справжнього дослідника, так заінтригували деталі, що він підняв інші документи з бібліотек і під час зустрічей із професором Володимиром Вікторовичем Бобіним розповідав про підрядників-будівельників, про ціни 1911 р. на цеглу, оздоблювальний камінь фасаду та інші будматеріали. А Бобін із захопленням його слухав і сам розповідав, як його дід Володимир Павлович особисто віз з Італії розкішну бронзово-кришталеву люстру для зали Загальних зборів (у розібраному стані) і дуже нервував під час перевезення, щоб не розбити її.

Ювілейне видання вийшло 1997 року. Тоді ж з ініціативи Юрія Леонідовича в залі засідань було зроблено експозицію, присвячену В. П. Бобіну. З роками дружба Володимира Вікторовича і Юрія Леонідовича тільки міцнішала. «Можна тільки дивуватися і захоплюватися відкритістю, інтелігентністю і доброзичливістю Юрія Леонідовича, ― згадує Ірина Бобіна, ― адже він був дуже зайнятий, але все-таки знаходив для тата час поспілкуватися. У них було багато спільних інтересів і не тільки пов’язаних з історією династії Бобіних. Обидва захоплено занурилися в епоху розквіту ХМТ і швидкого становлення бактеріології та мікробіології на початку ХХ століття.

Якось пролунав дзвінок, і Юрій Леонідович запросив нас і вручив татові мантію і шапочку академіка, а також медальйон і ключницю із зображенням зали Загальних зборів. Тато був у захваті! Що старому треба: головне ― повага». Ірина підкреслює, що Юрій Леонідович був дуже душевною, доброю людиною, уважною до людей. Він залишився в її пам’яті як найрозумніша, доброзичлива, любляча людина, яка любить свою справу, знає її, має найширший світогляд та інтереси, вміє дружити і керувати [1].

***

Про вміння Ю. Л. Волянського товаришувати навіть за його життя ходили легенди. Дехто із його колег чи то з гумором, чи то серйозно зауважував, що навідувати Юрія Леонідовича необхідно голодним. Всіляка відмова від гостинності бентежила хазяїна кабінету на Пушкінській. Візит до Волянського в Інститут, якого б аспекту він не стосувався, завжди починався (без попереджень) із чаювання із печивом або кави, легкого сніданку, перекусу, дружньої вечері. Професор вважав, що ніяка наукова проблема не може бути позитивно розв’язаною, якщо її не підтримати стаканчиком духмяного чайку з бутербродом.

То була людина широкої, відкритої світу душі та щедрої вдачі. Отже, і на зустріч тій вдачі приходили схожі за світоглядом люди. Ю. Л. Волянського і доктора ветеринарних наук професора В. О. Головка поєднувала характерна для слов’ян щедрість, а ще любов до обраної справи (для першого ― мікробіології, для другого ― ветеринарії, зокрема епізоотології). Вчених звело життя у роки, коли Волянський очолив інститут. У той непростий для нашої країни період, коли лідери держави блискавично змінювали один одного, фінансування НДІ ставало мізерним, а люди з науки йшли до більш прибуткових сфер. Така стратегія не влаштовувала ні Юрія Леонідовича, ні Валерія Олексійовича. Любов до наукового пошуку, дослідницька наснага переконливо брали своє. Отже, робота закипіла. Серед тематик інституту з’явилась низка «стикових» досліджень, що поєднували потенціал фундаментальних, прикладних галузей медицини та ветеринарії. У співробітників інституту виник практичний інтерес до вивчення антропозоонозів, вірусних хвороб, паразитарних інфекцій. Всебічне вивчення останніх наглядно продемонструвало роль та значення спільних досліджень лікарів та ветеринарів» [3].

Джерела

1. Бобина И. В. Незабываемые встречи Бобиных с Юрием Леонидовичем Волянским // Мікробіологічні читання пам’яті професора Юрія Леонідовича Волянського: матеріали наук.-практ. конф., 12 лютого 2020 р. ― Харків, 2020. ― С. 10–11.

2. Волянському Юрію Леонідовичу: [мемор. дошка] // Скрижалі історії Харкова. ― Харків, 2020. ― Т. 3. ― С. 178–180 : фот.

3. Дружба і співпраця Ю. Л. Волянського та В. О. Головка / В. В. Мінухін [та ін.] // Мікробіологічні читання пам’яті професора Юрія Леонідовича Волянського: матеріали наук.-практ. конф., 12 лютого 2020 р. ― Харків, 2020. ― С. 18–20.

4. Ісаєва С. Я. Волянський Юрій Леонідович // Енциклопедія Сучасної України. ― Київ, 2006. ― Т. 5. ― С. 148 : фот.

5. Минухин В. В. Биография Юрия Леонидовича Волянского / В. В. Минухин, Т. Ю. Колотова // Мікробіологічні читання пам’яті професора Юрія Леонідовича Волянського: матеріали наук.-практ. конф., 12 лютого 2020 р. ― Харків, 2020. ― С. 3–9.

6. Наукове та дослідницьке співробітництво Ю. Л. Волянського та В. В. Бобіна / В. В. Мінухін [та ін.] // Мікробіологічні читання пам’яті професора Юрія Леонідовича Волянського: матеріали наук.-практ. конф., 12 лютого 2020 р. ― Харків, 2020. ― С. 12–17.

7. Шевцова Е. Что не успел академик Волянский // Время. ― 2014. ― 12 февр. ― С. 7 : фот.