Вперше дошка була встановлена 15 квітня 2011 року, автор – Михайло Белень.
«У цьому будинку в Першій чоловічій гімназії у 1867–1869
рр. навчався видатний український художник, етнограф і фольклорист Порфирій
Денисович Мартинович (1856–1933)».
Вшанування пам’яті Порфирія Мартиновича [Електронний ресурс] //Фонд національно-культурних ініціатив імені Гната Хоткевича. – Текст. та граф. дані. – 2013. – 12 квіт. – URL: http://khotkevych.info/fond/2013/04/12/vshanuvannya-pamyati-porfyriya-martynovycha/, вільний (дата звернення: 18.10.2019). – Назва з екрана.
Про відкриття меморіальної дошки на честь П. Д. Мартиновича.
З історії художнього життя Харкова: П. Д. Мартинович
Мартинович Порфирій Денисович (07.03.1856 – 15.12.1933) – український графік і живописець. В історію українського мистецтва увійшов як перший ілюстратор ″Енеїди″ (1873–1874). Збирач і знавець народної творчості. Виконав галерею селянських портретів, які стали вершиною його творчості і визначним явищем українського образотворчого мистецтва, значним внеском у розвиток козацької теми. Його творча діяльність тривала всього сім років, проте художній хист і демократичне спрямування мистецтва визначили художню цінність його творчого спадку.
Народився у с. Костянтинівка (тепер Харківської області). У дитинстві малював чумаків і кобзарів, які гостювали у батьківському домі. У 1873–1880 роках навчався в Петербурзі в Академії мистецтв. На канікулах з однодумцем і товаришем О. Сластіоном мандрував Україною, малюючи і збираючи народну творчість. Проте несприятливі обставини життя – смерть батька, що позбавила Мартиновича матеріальної підтримки, і конфлікт з Академією, в результаті якого він не отримав срібної медалі і був виключений, – з його вразливим і незалежним характером призвели до нервового зриву. Це назавжди перервало його творчість. Мартинович повернувся на батьківщину (1883), до кінця життя займався збиранням фольклору, етнографічних матеріалів, частина яких була опублікована [3].
***
«1867 року Мартиновича віддають до Харківської гімназії. В Харкові він потрапляє до рук провінційних академістів. Відсутність суворого режиму при викладі малювання й можливість самостійної роботи над улюбленими темами під час літніх вакацій зберігають у Мартиновича його своєрідне ставлення до форми й змісту.
Відзначаючи обдарованість хлопця, знайомі батька Мартиновича умовляють його віддати сина до Петербурзької Академії мистецтв. Батько бере Мартиновича до Конграду [Красноград], де майбутній художник закінчує місцеву школу, а 1873 року відвозить його до Петербургу» [1, с. 148].
***
«Во время учебы сначала в первой, а потом в третьей городской гимназии он часто посещал картинную галерею университета.
В Харькове он встретил своих первых учителей рисунка и живописи, которые были представителями академической школы. Среди них были такие как Д. Ланевский, хорошо владевший также стилем украинской народной живописи, начинающий педагог М. Плотников, который сам еще продолжал учиться в Академии художеств, а также И. Чумаков, ученик академика Крендовского.
<…> Уже через два года Мартынович стал учиться в натурном классе [Імператорська академія мистецтв], где выделялся своим бесспорным талантом рисовальщика и поразительной продуктивностью. В студенческие годы он выполнил ряд крупных заказов, давшие определенный заработок и настоящую радость. С большим усердием и любовью были выполнены четыре работы по предложению киевского профессора А. Прахова – портреты Хмельницкого, Мазепы, Сковороды и Квитки-Основьяненко для галереи князя Дашкова в Москве. Портреты были сделаны на основе старинных гравюр, но так выразительно и живо, будто художник писал с натуры.
Начало творческой деятельности П. Мартыновича совпало с непростым временем, вызванным затяжным кризисом в стенах Академии художеств. Схоластике академического образования противостояла совместная работа на рисовальных вечерах с художниками-передвижниками: М. Ярошенко, И. Крамским, И. Шишкиным, В. Максимовым, А. Корзухиным и др. Среди украинских художников, учеников академии, самыми близкими стали А. Сластен, а также С. Васильковский, в прошлом младший сотоварищ по харьковской гимназии. Оба они отдали щедрую дань любви и признательности талантливому собрату по ремеслу. Примечательно, что и через многие годы Васильковский сохранял многочисленные рисунки Мартыновича, малые и большие по формату, переплетенные в тетради и выполненные на отдельных листах. В их числе была собственноручная копия с портрета Гонты, написанного Мартыновичем для Киева по просьбе А. Антоновича» [5, с. 110–112].
***
З листа П. Д. Мартиновича В. П. Горленку (український письменник, мистецтвознавець, фольклорист та етнограф). [Орфографію та пунктуацію автора збережено].
«В Харькове слепцов очень любят. Я такого города не знаю, где бы они так безбоязненно ходили, а напротив: даже иногда какое-то приятное впечатление производят. Идут двое та трое, забравшись задний за переднего рукою за плечо, а передний за поводыря с цыпками в рост человека и даже выше. Сзади под свыткамы отдуваются струменты, иногда за спиною так, что ручка бандуры видна из-за плеча. Инструмент сохранно держится в торбе на очкуре, чтобы струны во время ходьбы от толчков не порвались, вызывают часто приятную улыбку у прохожей интеллигентной публики. Мещанки, кухарки и т. п. называют их ″музыканты: Музыканты пишлы″. В частях города, где еще мостовой нет, а только песок (напр. Пески), где стоят мещанские домики под соломой, часто видно: два или три спивають Чечитки. То окружающая публика мещанки, мещане довольно иногда большая толпа хохочуть и делают свои замечания.
<…> В сущности, эта древняя связь их (слепцов) с этим городом не прерванная ни полицией, ничем совершенно. Почему в Полтаве лирникам дальше базара нигде нельзя быть, а в Харькове они ходят свободно? – не знаю. Слышал об этом разное: то губернатор в Харькове очень хорош, то что-нибудь в этом роде, которое не объясняет причины.
Когда я был жителем в Харькове тому уже лет 12, то тогда много их ходило по Харькову» [4, с. 258–259].
***
«Порфирій Мартинович був чесною, щирою і глибоко релігійною людиною. Він був одним із небагатьох українських інтелігентів, які зайве не декларували своє народне походження, проте за будь-яких обставин лишалися разом з поспільством, з найвразливішими його шарами. Коли радянська влада вигнала Порфирія Мартиновича з родинного маєтку у центрі Костянтинограда [зараз Красноград] і переселила у невелику хатинку на околиці, визначний митець гостинно відкривав двері кожному ″проходящему″, хто мав потребу спинитися на ночівлю.
<…> Правдиво християнське поводження Порфирія Мартиновича зі своїми земляками діставало серед жителів Костянтинограду найсердечніші відгуки. Про це говорить той факт, що на початку 1930-х, коли виявлення своєї відкритої поваги до визначного митця було заборонене – рідко хто з костянтиноградців при зустрічі з Мартиновичем не скидав перед ним шапки і не вклонявся. До кінця свого багатостраждального життя Порфирій Мартинович жив разом з народом його життям, переживаннями, тривогами і горем… Коли у 1932 році на Костянтиноградщині розпочався голод, Порфирій Денисович, не зраджуючи переконанням, весь свій скромний музейний гонорар роздавав вмираючим селянам, які у пошуках порятунку приходили до містечка із навколишніх сіл.
<…> Після смерті П. Мартиновича, у його костянтиноградській хаті на вул. М. Лермонтова, 107 залишилися безцінні архіви, записи, малюнки, збереження яких було відтепер під величезною загрозою. Розповідають, що коли з хати винесли тіло Мартиновича, вітер увірвався через розчинені навстіж двері до помешкання і розніс двором на вулицю багато аркушів з записами етнографа. Проте ніхто не мав право їх збирати під страхом арешту. Кілька днів місцеве Костянтиноградське НКВС, виставивши по контуру двору Мартиновича охорону, пильно спостерігало за всіма перехожими, хто спинявся біля хати, щоби підібрати розкидані навколо папери, й арештовувало небайдужих для ″вияснення предмету зацікавлення″. В цей же час науковці Академії наук, якій П. Мартинович заповідав свої записи, ризикуючи життям, вели тяжкі переговори з органами контролю про доцільність збереження творчого надбання видатного діяча української культури окремим фондом» [4, с. 383].
Джерела
1. Войцехівський, В. Художник П. Д. Мартинович // Життя й революція. – 1930. – Липень (Кн. 7). – С. 147–151.
2. Вшанування пам’яті Порфирія Мартиновича [Електронний ресурс] // Фонд національно-культурних ініціатив імені Гната Хоткевича. – Текст. та граф. дані. – 2013. – 12 квіт. – URL: http://khotkevych.info/fond/2013/04/12/vshanuvannya-pamyati-porfyriya-martynovycha/, вільний (дата звернення: 18.10.2019). – Назва з екрана.
3. Ласка, І. М. Мартинович Порфирій Денисович // Українське козацтво : мала енциклопедія. – Вид. 2, доп. і перероб – Київ ; Запоріжжя, 2006. – С. 365.
4. Мартинович, П. Д. Українські записи : [друков. фольклор.-етногр. та епістоляр. спадщина] / П. Д. Мартинович ; [упоряд., прим. : О. О. Савчук ; передм. : О. Ю. Бріцина]. – Харків : Савчук, 2012. – 532 с. : іл. – (Слобожанський світ ; вип. 3).
5. Немцова, В. С. Художник Порфирий Денисович Мартынович // Культурна спадщина Слобожанщини. Культура і мистецтво : зб. наук.-попул. ст. : число 7 / Харків. нац. ун-т ім. В. Н. Каразіна та ін. ; [голов. ред. : Ю. І. Палкін]. – Харків, 2008. – С. 108–119.
6. Порфирій Мартинович і сучасність : матеріали до наук.-практ. конф. з нагоди 150-річчя з дня народження П. Д. Мартиновича, Харків. обл. центр нар. творчості, 8 груд., 2006 р., м. Харків / Упр. культури Харків. облдержадмін., Харків. обл. центр нар. творчості [та ін. ; уклад. : К. Черемський, О. Савчук, Н. Божинський]. – Харків, 2006. – 47 с. : іл.
7. Таранушенко, С. Порфирій Мартинович [Електронний ресурс] // Откуда родом. Объединяя поколения. – Текст. та граф. дані. – URL: http://www.otkudarodom.ua/ru/porfiriy-martinovich-s-taranushenko, вільний (дата звернення : 26.10.2019). – Назва з екрана.
Комментариев нет:
Отправить комментарий