«Меморіальна дошка на честь випускника школи № 144 –
учасника бойових дій в Афганістані Маслюженка Володимира Валерійовича,
нагородженого орденом Червоної Зірки (посмертно)».
Харків’яни – воїни-інтернаціоналісти: В. В. Маслюженко
Маслюженко Володимир Валерійович (17.09.1967 – 20.03.1987) – воїн-інтернаціоналіст. Народився у Харкові. Закінчив харківську середню школу № 144. Працював на заводі “Комунар”. Служив в армії (з 1985). Учасник війни в Афганістані (з 1986). Важко поранений у бою, помер у госпіталі. Похований у Харкові на кладовищі № 15. Нагороджений орденом Червоної Зірки (1987, посмертно) [2, 3].
***
«До армії Володимир Маслюженко був призваний 10 листопада 1985 року. У навчальній мотострілецькій частині вивчився на механіка-водія БМП. 25 квітня 1986 року хлопець прибув до Афганістану – у бойовий полк на схід від Кабула. За майже рік служби рядовий Маслюженко побував на тринадцяти бойових операціях, багато разів супроводжував автоколони до Кабула. Навесні 1987 року мотострілецький взвод, в якому служив Володимир, став сторожовою заставою біля кишлаку Фарахруд і отримав завдання охороняти дорогу на Кабул. Бійці перебували у постійній напрузі, бо знали: десь поряд, в ущелинах ховаються заколотники. 10 березня заставу обстріляли. Наші бійці відкрили вогонь у відповідь зі всіх видів зброї. У цій перестрілці з бандитами Володимир Маслюженко дістав тяжке поранення в живіт, був евакуйований і помер у госпіталі. Поховано солдата у рідному Харкові, його ім’я – на меморіальній дошці у школі № 144» [2].
***
«У сімейному альбомі родини Маслюженків довго зберігалася фотокартка, на якій трирічний Володя несе квіти до Вічного вогню в Лісопарку. Хто міг подумати, що через якихось шістнадцять років інші діти принесуть квіти до пам'ятної дошки, встановленої у 144-й школі на честь воїна-інтернаціоналіста Володимира Маслюженка. А стара фотокартка стане експонатом музею бойової слави СПТУ-37. Його проводжали в армію восени 1985-го. Випала новобранцеві дорога до спекотного Туркестану. У навчальному підрозділі Володя освоїв спеціальність водія БМП. Незадовго до закінчення навчання на польових заняттях був випадок: одна з машин підрозділу застрягла, долаючи водну перешкоду. І поки всі сперечалися, як її витягти, Володя першим увійшов у воду. Був січень. За півгодини, стоячи по пояс у крижаній воді, хлопець зумів усунути неполадки, і машину витягли. За рішучі й умілі дії його тоді відзначили короткою відпусткою з поїздкою додому. І це всього лише через два з лишком місяці після початку служби. Радісний Володя написав додому листа: “Добре, що ми скоро побачимося, бо після випуску наш взвод відбуває до Афганістану. Це вже не секрет”. Правда, коли після відпустки він повернувся, то дізнався, що весь взвод вже відбув за призначенням, а його залишили у штаті навчального підрозділу. Хтось інший зітхнув би з полегшенням, а Маслюженко звернувся до начальства з проханням відправити його “за річку”, мовляв, товариші там вже воюють, а я сиджу в тилу. Спочатку йому відмовили, але хлопець був наполегливий і свого добився. 28 квітня 1986-го він вже був у Шинданді. Служба там була складною: охорона автомагістралі, єдиної в країні.
Незабаром відбулося й бойове хрещення. З вершини гори Сафаран душмани обстріляли наш гарнізон. Розпочався нелегкий бій. У душманів була перевага – висота. Допомогли вертольоти: побачивши їх здалеку бандити відійшли і сховалися в кишлаках. Після цього бою Маслюженко підписав лист додому: “ваш Володька-шураві”. І всі наступні листи йшли з таким підписом. Техніка в горах швидко виходить з ладу. Володина машина теж потребувала ремонту: багато годин відпрацювала, мала й бойові відмітини. “Моя ластівка, – так любовно називав свою БМП в листі додому, – своє вже відлітала. Ще до мене побувала в боях. Багатьом життя зберегла і мені вірно служить. Та й я її бережу”. І знову рейди. А тим часом банда душманів зосередилася за кишлаком Тапа. Невдовзі на скелі з’явилася їх ракетна установка. Одна з ракет поцілила в машину Маслюженка. Пролунав страшний вибух. Дев’ять поранених. Двоє померли одразу. Володю в тяжкому стані відправили до госпіталю. Десять діб медики боролися за його життя та врятувати хлопця не змогли. 20 березня 1987-го Володимир Маслюженко помер. А в казармі біля його ліжка так і залишилися непрочитаними листи із Харкова, які він завжди так чекав» [1].
Джерела
1. Головін, О. Перервана пісня // Вечірній Харків. – 1990. – 9 лют.
Про харків'янина, воїна-інтернаціоналіста В. Маслюженка, який загинув в Афганістані.
2. Маслюженко Володимир Валерійович // Біль пам'яті : книга пам'яті про воїнів Харківщини, загиблих в Афганістані / І. П. Шкварко. – Харків, 1995. – С. 256–257 : фот.
3. Гвардії рядовий Маслюженко Володимир Валерійович (17.09.1967 – 20.03.1987) // Біль пам'яті Слобожанщини / Михайло Биков. – Харків, 2019. – С. 496–497 : фот.
Комментариев нет:
Отправить комментарий