Обреїмов І. В.

             Дошку на честь І. В. Обреїмова відкрито 8 листопада 2010 року на будівлі фізичного корпусу Національного технічного університету «Харківський політехнічний інститут» за адресою вулиця Фрунзе, 2 (нині Кирпичова). Автор дошки ― скульптор С. Гурбанов.

«Тут у 1930–1938 рр. працював видатний фізик, академік АН СРСР, лауреат Державних премій СРСР, засновник фізико-математичного факультету, перший директор Українського фізико-технічного інституту, доктор фізико-математичних наук, професор Обреїмов Іван Васильович».

1. Ефанова М. Физики не забыли имя выдающегося коллеги // Вечерний Харьков. ― 2010. ― 9 нояб. ― С. 6 : фот.

Про відкриття меморіальної дошки І. В. Обреїмову.

2. Обреїмову Івану Васильовичу : [мемор. дошка] // Скрижалі історії Харкова. ― Харків, 2020. ― Т. 3. ― С. 263–264 : фот.

З історії науки Харкова

І. В. Обреїмов

Обреїмов Іван Васильович (8.03.1894–2.12.1981) — вчений-фізик. Народився у м. Ансі (Франція). Закінчив Петроградський університет (1915). Працював у Державному оптичному інституті (Ленінград, 1919–1924), у Ленінградському фізико-технічному інституті (1924–1929). У 1929–1938 рр. працював в Українському фізико-технічному інституті (УФТІ) (Харків): директор (1929–1933), голова Науково-технічної ради і завідувач лабораторії фізики кристалів (1933–1938). Одночасно працював у Харківському механіко-машинобудівному інституті (нині НТУ «Харківський політехнічний інститут»), професор, завідувач кафедри загальної та експериментальної фізики, один із засновників фізико-математичного факультету. Доктор фізико-математичних наук (1935), професор. У 1938 році був репресований, звільнений у 1941 році. У 1944–1965 рр. працював у різних інститутах АН СРСР у Москві. Автор наукових праць з питань фізики кристалів, низькотемпературної спектроскопії, оптики. Академік АН СРСР (1958). Лауреат Державної премії СРСР (1946). Помер у Москві [1, 4, 5].

***

Іван Васильович Обреїмов належав до покоління, яке вірило, що світ можна змінити на краще, чесно займаючись улюбленою справою. І в цьому він бачив сенс життя. Життєвий шлях ученого відзначений не тільки вагомими науковими досягненнями, а й самовідданою науково-організаторською працею. Усього чотири роки (1929–1933) Іван Васильович очолював Український фізико-технічний інститут у Харкові. Але саме на цьому першому етапі організації та становлення було закладено принципи роботи та визначено стратегічні напрями інституту, які дали змогу первістку фізичної науки України за неймовірно короткий термін вийти на передові світові позиції.

Успіх УФТІ багато в чому був зумовлений саме тим, що Обреїмов зробив головну ставку на фундаментальну науку і талановиту молодь. Перший директор зумів зібрати в інституті цілу плеяду молодих і обдарованих учених. Їм було трохи за двадцять, але більшість із них уже встигли пройти стажування в найбільших наукових центрах світу.

Іван Васильович не перебільшував, коли через багато років на урочистому засіданні Вченої ради, присвяченому 40-річчю створення інституту, з особливою гордістю підкреслив: «Якщо в мене є серйозна заслуга перед країною, яка приносила і буде приносити плоди — то ця заслуга одна: це те, що я культивував теоретичну фізику в Харкові й тим самим у СРСР, щойно отримав таку можливість, і це залишило слід у країні. Було зроблено так, що в Харкові у нас увесь час гостювали приїжджі вчені, тож виходив центр теоретичної думки. Усе це перетворювало Харків на столицю теоретичної фізики. Важливим було те, що теоретики приїжджали не як гості, на кілька днів, а довгостроково працювали протягом кількох тижнів. Цього ніде в СРСР не було».

Дійсно, вже в перші роки роботи УФТІ Обреїмов серйозно культивував велику науку, запрошуючи до інституту зарубіжних корифеїв фізики (П. Дірак, Н. Бор, Г. Плачек, П. Еренфест). Прямі контакти з носіями передового наукового знання сприяли залученню молодих учених до новітніх успіхів світової науки. Не дивно, що саме вчені УФТІ в жовтні 1932 року вперше в країні і другими у світі розщепили ядро атома. На скромній експериментальній базі молодого харківського інституту було повторено фундаментальний експеримент однієї з найстаріших фізичних лабораторій світу — Кембриджської.  Надалі Обреїмову багато чого довелося побачити і пережити, але особливу гордість за УФТІ він проніс через усе життя [6, с. 5– 7].

***

Як зазначають його сучасники, Іван Васильович був винятково чуйною і доступною людиною. Багато хто шукав у нього допомоги та заступництва, і всім він намагався допомогти. Виручаючи людей, Обреїмов не соромився добиратися до самих верхів. Викинуту з тієї чи іншої системи людину (згадаймо хоча б історію з Ландау) він поміщав у доброзичливі умови, і людина оговтувалася, розправляла крила. До того ж Івана Васильовича вирізняли гуманність і дивовижна скромність до своїх заслуг. У ньому не було й тіні зарозумілості. Особливо наочно ця риса проявлялася у ставленні до наукових результатів його учнів і колег. Він ніколи не погоджувався на співавторство, якщо не був безпосереднім учасником цього дослідження. Приймав лише висловлення вдячності наприкінці наукової статті «за керівництво» або «за цінні поради».

Розповідають, що коли до сімдесятирічного ювілею Обреїмова планувалося його нагородження орденом, то документи потрапили до партійного функціонера, порівняно молодої людини, за фахом хіміка. Той переглянув їх і здивовано вигукнув: «Усього п’ятдесят публікацій? Та в мене триста робіт!».

У години дозвілля Обреїмов займався улюбленими квітами. Завдяки клопотам Івана Васильовича на території УФТІ було закладено унікальний сад-парк. Допомагав йому в озелененні інституту Петро Леонідович Капіца, надсилаючи з далекої Англії насіння дивовижних рослин. На схилі літ Обреїмов підготував до друку рукопис книжки «Рослини з красивими та цікавими плодами», що складалася зі 124 машинописних сторінок і 8 акварельних малюнків, виконаних ним особисто. На жаль, опублікувати рукопис він не встиг…

У березні 1974 року виповнилося 80 років від дня народження Івана Васильовича Обреїмова. До ювілею директора-організатора УФТІ харків’яни підготували справжнє свято в рідній для нього атмосфері інституту. Спочатку за участю ювіляра відбулося урочисте засідання об’єднаної вченої ради тих українських інститутів, біля витоків яких стояв УФТІ (ІРЕ (Інститут радіофізики та електроніки), ФТІНТ (Фізико-технічний інститут низьких температур), Київський інститут фізики). Потім був прийом і святковий концерт у Будинку вчених, де на честь ювіляра звучали його улюблені класичні музичні твори. Іван Васильович був настільки зворушений привітністю харків’ян, що, повернувшись до Москви, негайно написав своєму другові академіку Б. Г. Лазарєву: «Це було чудово, не пригадаю, щоб у когось із академіків ювілей був таким чудовим святом». Справді, це було свято великої поваги, визнання його ролі в науці. Він на власні очі переконався в тому, що «вийшло» з його наукового Харкова, у становлення і розвиток якого він буквально вклав усю свою душу [7].

***

Зі спогадів академіка Б. Г. Лазарєва:

«Фактично я познайомився з Іваном Васильовичем у 1932 р. ще в Ленінграді, але, по суті, у науці і поза нею це знайомство переходило у все більш тісну взаємодію в період мого тривалого відрядження в кріогенну лабораторію УФТІ з другої половини 1934 р. до літа 1936 р. Іван Васильович ставився до мене з великою доброзичливістю і довірою. Якось він їхав у відрядження і попросив мене на цей час замінити його в керівництві аспірантами інституту. Я зніяковів від розмірів довіри і, засумнівавшись у своїх силах, сказав йому: “Невже не можна на цей час скасувати семінари?”. “Ніяк не можна, — відповів він. — Що ж це за система, яка не може регулярно працювати, коли відсутнє начальство?”. Думаю, що це був радше захід виховання дорослості — це була методика Івана Васильовича.

Треба сказати, що його довіра проявлялася часто і вельми своєрідно. Наприклад, в інституті була чудова наукова бібліотека, при цьому вищий ступінь довіри Івана Васильовича проявлявся у видачі ключів від бібліотеки для роботи в будь-який час (цього удостоївся і я). Іван Васильович користувався в інституті великим авторитетом — він був найстаршим за віком (у 1934 р. йому було 40 років, мені — 28, К. Д. Синельникову — 33, А. І. Лейпунському — 31). Це підкреслював ще й його вигляд, що робив його в наших очах значно старшим.

В інституті всі були захоплені спортом: альпінізмом, туризмом, тенісом, лижами, багато хто займався у школі верхової їзди. З усіх цих захоплень Іван Васильович не встояв перед останнім (думаю, за прикладом його учениці Антоніни Федорівни Прихотько — п’ятигорської козачки). Ми займалися в одній групі з Іваном Васильовичем. Він ставився з усім старанням і серйозністю і до цієї справи, але у нього не було спортивної підготовки, і він серйозно радився зі мною, як подолати труднощі, що виникали. Уже через багато років Іван Васильович мені сказав, що в найскладніший для нього час він із вдячністю згадував мої “уроки”. Пояснюючи свої фізичні особливості, він говорив мені, що в дитинстві багато займався грою на роялі, “поки інші діти бігали, стрибали, я грав гами на роялі”. І треба сказати, що грав він чудово, виконуючи найскладніші твори Бетховена, Баха. Взагалі для фізиків не рідкістю була прекрасна гра на роялі. Зізнаюся, я відчайдушно заздрив цьому (і зараз заздрю).

Після 1941 р. Іван Васильович в УФТІ не повертався, але жваво цікавився його успіхами, особливо в галузі фізики конденсованого стану і низьких температур. Мені згадуються осінні вечори 1944 р. Іван Васильович приїхав до Харкова, щовечора він приходив до нас. Ми пили чай, а потім допізна розмовляли. Він був чудовим співрозмовником: детально цікавився всіма останніми довоєнними результатами. Якось в одній із таких бесід Іван Васильович, із задоволенням оцінюючи результати, сказав: “Адже це я організував кріогенну лабораторію!”. Він дуже радів порятунку лабораторії під час окупації німцями Харкова, збереженню УФТІ та початку його швидкого відновлення (усі кріогенні машини, обладнання, запаси гелію, цінні прилади були вчасно евакуйовані). У нас перед очима стояв зруйнований головний корпус інституту. Іван Васильович звернув увагу на характер руйнування вибухом: мабуть, у німецького сапера було завдання — підірвати опори триповерхової частини будівлі, заваливши її ґрунтовно. Але опори встояли. Річ у тім, що під час будівництва корпусу Іван Васильович десь роздобув важкі двотаврові високоякісні сталеві балки від остова дредноута “Імператриця Марія”, підірваного німцями біля берегів Одеси в Першу світову війну і піднятого у 1928 році. «Вони не знали, що корпус інституту стоїть на “кістках” “Імператриці Марії”», — із задоволенням зауважив Обреїмов. Іван Васильович продовжував і далі детально цікавитися роботою кріогенної лабораторії» [2].

Джерела

1. Волобуєв О. В. Обреїмов Іван Васильович // Енциклопедія Сучасної України. ― Київ, 2022. ― Т. 24. ― С. 54 : фот.

2. Лазарев Б. Г. Несколько слов об Иване Васильевиче Обреимове // Физика низких температур. ― 1994. ― Т. 20, № 3. ― С. 293–299.

3. Обреїмов Іван Васильович (1894–1981) // Навіки в пам’яті (меморіальні дошки НТУ «ХПІ») : довідник / Л. Л. Товажнянський, В. І. Ніколаєнко, Ю. Д. Сакара. ― Харків, 2014. ― С. 50–51 : фот.

4. Обреїмову Івану Васильовичу : [мемор. дошка] // Скрижалі історії Харкова. ― Харків, 2020. ― Т. 3. ― С. 263–264 : фот.

5. Посохов С. Обреїмов Іван Васильович // Харківщина : енциклопед. слов. / Харків. облрада, Харків. облдержадмін. ― Харків, 2014. ― С. 253–254 : фот.

6. Таньшина А. В. Иван Васильевич Обреимов ― первый директор УФТИ. ― Харьков : Квант, 2008. ― 110 с.

7. Таньшина А. В. Первый директор УФТИ : (историко-документальный очерк) // Вісник Національної академії наук України. ― 2014. ― № 8. ― С. 57–65 : фот.