«Улица имени командира 285 бригады 93 гвардейской
стрелковой дивизии гвардии майора Рудика Григория Афанасьевича, погибшего в
боях при освобождении города Харькова от немецко-фашистских захватчиков».
З історії визволення Харківщини: Г. О. Рудик
Рудик Григорій Опанасович (22.08.1912 – 16.08.1943) – військовий. Народився у с. Лелеківка (нині Кіровоградської області). Служив в армії (з 1935). Учасник Фінської війни (1940) і Другої світової війни (з 1941). Командир полка, майор. Нагороджений двома орденами. Загинув під час звільнення Харкова [2].
***
«Свій перший подвиг Григорій Рудик здійснив у січні 1940-го. Тоді була у розпалі радянсько-фінська війна. Червоноармійці у п'ятдесятиградусний мороз пішли на штурм Виборга. Фінляндці облаштували тут складну систему укріплень. Рота, якою командував молодший офіцер Рудик, опинилася на головному напрямку атаки. Але прорватися до ворожих позицій було неможливо – попереду стояла суцільна злива вогню. І тоді комроти приймає сміливе рішення. Він зі своїми підлеглими лягає на засніжену кригу Фінської затоки і повзком пробирається у тил ворога. Випад був настільки несподіваним і стрімким, що фінляндці на мить розгубилися і перевели вогонь на сміливців. Цієї миті було досить, щоб атакуючі здолали опір противника. За цей подвиг Григорій Рудик був удостоєний ордена Червоної Зірки. З цією нагородою і прибув у коротку відпустку в рідну Лелеківку відважний офіцер.
А над світом уже палало жахливе полум'я Другої світової. У червні 1941 року 558-й стрілецький полк, у якому Рудик служив комбатом, дислокувався у районі Рави-Руської, на самому кордоні з Польщею. 25 червня полк вступив у бій з переважаючими силами противника. Німці намагалися оточити полк. П'ять діб стримували бійці шалені атаки ворога. Комбат Рудик вивів свій батальйон з оточення, зберігши особовий склад і матеріальну частину. За героїзм, виявлений у ті перші, найскладніші дні війни, уміле командування батальйоном Григорія було представлено до присвоєння звання Героя Радянського Союзу. Але з невідомих причин Золоту Зірку йому не було вручено» [2].
***
«Август 1943-го. Наши войска приближались к предместьям Харькова. Перед ними была высота, поросшая редким кустарником. Высотой владели немцы: построив дзоты, они держали под огнем всю окрестность. Не взяв высоту, нельзя было выйти к городу. Три атаки захлебнулись. Четвертая оказалась удачной: майор Рудик с сотней бойцов сумел прорваться, забрасывая немцев гранатами. По радиостанции он передал командиру: “Вышел на высотку. Впереди вижу Харьков”. Но прорыв храброго офицера оказался слишком стремительным. Подразделения, которые должны были поддержать его отряд, отстали. Немцы окружили бойцов Рудика на высоте. Два дня и две ночи горстка солдат отбивала яростные атаки врага. Не хватало патронов, и в ход пошло трофейное немецкое оружие. Помощник Рудика старший лейтенант Алексеев с десятком самых отчаянных бойцов совершил дерзкий налет на вражескую повозку с боеприпасами и вернулся с несколькими ящиками патронов и гранат. Наконец, на третьи сутки к ним прорвались свежие силы. Измотанные стойкостью Рудика немцы дрогнули, и наши воины перешли в атаку. Вот впереди окраина города, вот первая улица предместья, здание кожевенного завода. Григорий Рудик стал первым офицером нашей армии, вступившим на улицы Харькова» [5].
***
Зі спогадів кінооператора В. Орлянкіна:
«Время тяжелых боев на окраинах Харькова в августе 1943 года. “Снимите Рудика, – сказал мне Александр Петрович Довженко. – Его солдаты неудержимо рвутся к Харькову. Майор Рудик настоящий командир. Он, говорят, всегда с теми, кто впереди. Покажите в бою его и его солдат”. В районе авиазавода на травянистом бугре – наблюдательный пункт генерал-майора Тихомирова. В полукилометре от него, в балке – село, которое кажется вымершим. “Где Рудик? Как найти его?” – спросил я у Тихомирова. “А он, наверное, уже на территории завода, – ответил тот. – В селе второй эшелон полка Рудика. Там вам помогут найти его”. Я отправился в село, предварительно сняв общим планом панораму боя. Маскируясь среди садов и заборов, добежал до группы автоматчиков, пережидающих вражеский артобстрел. “Рудик? Вон, около оврага, у дерева утром был его наблюдательный пункт”, – ответили солдаты на мой вопрос. Где ползком, где бегом я добрался до дерева. Снимая, увидел через визир камеры солдат, несших на носилках тело. Сердце упало: неужели Рудик убит? Да, это несли его. Не успел! Не дошел до живого! – кричало в душе. Я продолжал снимать печальную процессию стоя во весь рост, забыв об опасности. Горечь утраты была слишком велика. Я так много слышал о нем от солдат, искренне его любивших, о его храбрости и добром характере, что успел полюбить его. Я представлял нашу встречу только живой, боевой и веселой. Весть о гибели Рудика моментально облетела всю передовую этого участка, вторую линию и резерв. Пренебрегая опасностью, солдаты ринулись в атаку – мстить за смерть дорогого им человека. Я опасался лишь одного: хватило бы завода пружины камеры. Все, что происходило на моих глазах, я снимал, не отрывая большой палец от спускового крючка. Я догнал солдат, несущих тело Рудика. Снял, как его бережно положили на телегу, снял его адъютанта, который, не стесняясь, плакал по своему командиру. Вот и вся съемка. Но этот простой репортаж о погибшем на войне человеке Довженко в своем фильме превратил в страстный клич, полный набатного призыва и благородного прославления героизма нашего воина» [4].
***
«Про третій подвиг гвардії майора Григорія Рудика рідні й односельці дізналися через багато років після Перемоги. На екрани країни вийшов заборонений свого часу Сталіним документальний фільм Олександра Довженка “Битва за нашу Радянську Україну”. Переглянути стрічку запросили матір героя Ярину Григорівну та сина Володимира. На екрані з'явився епізод бою за Харків у серпні 1943 року. Залягли в окопах фашисти, б'ють з усіх видів зброї, намагаючись відбити атаку гвардійців, притискуючи наших до землі. Ось-ось наступ може захлинутися. І тоді на бруствері постає висока, міцна постава комбата. “На Харків, за мною!” – лунає гучний голос комбата Рудика. Бійці вриваються на ворожі позиції. Григорій першим ступає на вулицю міста. Бійці прикріплюють червоний прапор на будівлі шкіряного заводу – це перший наш прапор на вулицях Харкова. У цей час офіцер похитнувся, схопився за груди і впав. А у глядацькому залі, де йшла хроніка, непритомною впала на підлогу Ярина Григорівна. Вона впізнала у герої-офіцері свого сина, почула рідний голос. На прохання рідних стрічку прокрутили ще раз. Присутні побачили сумну сцену: у дворі шкірзаводу опускають у могилу труну з тілом загиблого героя. Поховання супроводжують слова Довженка, якими він описує подвиг офіцера. Харків пам'ятає свого першого визволителя. Одна з вулиць міста, а також школа носять ім'я Григорія Рудика. На його могилі встановлено обеліск. Кожного року 23 серпня – у день визволення міста – харків'яни приходять до пам'ятника хороброму воїнові і покладають квіти» [2].
Джерела
1.Гольберт, М. Х. Знамя на заводской трубе // В боях за Харьковщину : воспоминания участников Великой Отечественной войны. – 4-е изд., испр. и доп. – Харьков, 1978. – С. 424–427.
Спогади про звільнення Харкова, зокрема про загибель майора Г. Рудика.
2. Матівос, Ю. Три подвиги Григорія Рудика // Вечірня газета (Кіровоград). – 2003. – 23 черв.
3. Матхашян, А. Він перший вступив на вулиці Харкова // Соціалістична Харківщина. – 1948. – 23 серп.
4. Орлянкин, В. В кадре – правда войны // Довженко в воспоминаниях современников. – Москва, 1982. – С. 158–160.
5. Полторацкий, В. «Впереди вижу Харьков…» // Красное знамя. – 1965. – 6 мая.
6. Полторацкий, В. Он первый ворвался в Харьков // Известия. – 1943. – 24 авг.
Комментариев нет:
Отправить комментарий