Блакитний-Еллан В. М.

Дошку на честь В. М. Блакитного-Еллана встановлено у 1984 році за адресою Сумська вулиця, 11. Дошку втрачено.

«Тут у 1920–1925 роках працював редактором газети "Вісті ВУЦВК" український радянський письменник і громадський діяч Василь Михайлович Блакитний-Еллан».

1. Матюх, Н. «Його не зів'яне вінок...» // Вечірній Харків. – 1984. – 12 січ.

До 90-річчя з дня народження В. М. Блакитного-Еллана відкрито меморіальну дошку на будинку №11 по вул. Сумській, де він працював у редакції газети «Вісті ВУЦВК». Там само відкрито і меморіальну кімнату письменника.

2. Науменко, В. На честь Василя Блакитного // Соціалістична Харківщина. – 1984. – 13 січ.

Про відкриття меморіальної дошки по вулиці Сумська, 11.

3. Буряковская, Т. Встречался ли Юлиус Фучик с харьковскими журналистами в ночном клубе? // Время. – 2007. – 30 марта. – С. 1–2 : фот.

Про стан меморіальних дощок Харкова: деякі вкрадено, зруйновано вандалами, або втрачено під час ремонту будівель. У списку втрачених дошок – меморіальна дошка Василю Блакитному-Еллану.

З історії літературного життя Харкова, 1920-ті роки: український письменник 

В. М. Блакитний-Еллан

«Блакитний (справж. прізв. Елланський) Василь Михайлович (31.12.1893 (12.01.1894) – 4.12.1925): письменник, поет, публіцист, критик, громадський діяч. Народився у с. Козел (нині смт Михайло-Коцюбинське Чернігівської області) в сім’ї священика. Навчався у Київському комерційному інституті (1912–15). Брав участь у підпільних революційних гуртках. У 1917 р. вступив до української партії соціалістів-революціонерів, у 1918–1920 рр. – лідер партії боротьбистів, з 1920 р. – член КП(б)У. Брав участь у війні з білополяками. Був головою Держвидаву України та редактором газети "Вісті ВУЦВК" (з 1921). Ініціатор заснування журналів "Шляхи мистецтва", "Всесвіт", "Червоний перець". Організатор і голова літературної спілки "Гарт" (1923–25). Обирався членом ЦК КП(б)У, був членом ВУЦВК, ЦВК СРСР. Автор ліричних та сатиричних віршів, пародій, статей з питань культури, літературних та театральних рецензій. Писав під псевдонімами В. Блакитний, В. Еллан, Валер Проноза та ін. Помер у Харкові, перепохований у Києві» [1].

***

«Глядя на достижения писателя и политика Василия Элланского, трудно поверить, что этот архиактивный человек прожил на свете всего 31 год. Впрочем, биография Василия Михайловича на этом не закончилась. В доме его имени в Харькове кипела жизнь, в его стенах творили, дискутировали, создавали новую украинскую культуру корифеи отечественной литературы, издавались журналы и газеты, основанные и долгое время возглавляемые Элланом, поэт-коммунар продолжал оказывать серьезное влияние на развитие нового украинского искусства. Не потому ли власть пошла на такой редкий шаг, как посмертная репрессия? Василий Эллан-Блакитный уже давно покоился на кладбище за Харьковским ипподромом, когда его начали по всем законам сталинского жанра шельмовать в прессе, прекращать печатать, обвинять в национализме» [2, с. 56].

***

Муром затято обрій.

Вдарте з розгону: р-раз…

Ми – тільки перші хоробрі,

Мільйон підпирає нас.

Еллан-Блакитний В. М. Уривок з вірша «Удари молота і серця»

***

«Ми цінуємо діяльність Блакитного як видатного організатора культурного життя в Україні, засновника і редактора першої української щоденної загальнополітичної газети "Вісті ВУЦВК", журналів "Червоний перець" і "Всесвіт", керівника літорганізації українських пролетарських письменників "Гарт" і споріднених з нею організацій "Теа Г.А.Р.Т." та ін. <…> Ми співчуваємо його мрії побачити щасливу Будучину України – і водночас усвідомлюємо, яким історично невиправданим і скомпрометованим виявився ідеал Комуністичної України, що запалював Блакитного та його плеяду. <…> В статтях 20-х років він багато разів виступатиме проти українського націоналізму як "головної небезпеки" на Україні. То ж чи можливо узгодити все це з національною орієнтацією? <…> Можна тільки домислювати, які поступки в національному питанні були зроблені боротьбистам комуністичною Москвою. Може, українізація 20-х років? Може, дозвіл на політичну пресу українською мовою? Може, обіцянка федерального устрою? Щоб це не було, але Василь Блакитний, який нещодавно перед тим втратив найближчих друзів і соратників по партії – Андрія Заливчого і Гната Михайличенка, під тиском обставин, через вмовляння і аргументацію самого Леніна (про двогодинну розмову з ним В. Блакитного згадують літературознавці, однак запису цієї розмови не лишилося), іде на розпуск Боротьби, стає інтернаціоналістом і як неофіт КП(б)У виявляє ще більшу заповзятість, ніж старі більшовики. <…> Рання смерть перетнула життєвий шлях Блакитного у грудні 1925 р., коли йому було неповних 32 роки. Проте глибоко сумнівно, що йому судилося довге й спокійне життя, навіть коли б спадкова хвороба серця не чатувала у нього за спиною. Незабаром йому довелося б пережити безжалісний крах ілюзій і, як і більшості його друзів та соратників по літературі, навряд чи пощастило б Блакитному переступити рубіж 1934 – 1937 років» [3].

Джерела

1. Блакитний (справж. прізв. Елланський) Василь Михайлович (31.12.1893(12.01.1894) – 4.12.1925) // Письменники Радянської України. 1917 – 1987. – Київ, 1988. – С. 75 : фот.

2. Карнацевич, В. Блакитный Эллан Василий Михайлович (род. в 1894 г. – ум. в 1925 г.) // 100 знаменитых харьковчан / В. Карнацевич. – Харьков, 2005. – С. 56–60 : фот.

3. Микитенко, О. Лебедина пісня : [до 100-річчя з дня народження поета В. М. Еллана‑Блакитного (1894 – 1925)] // Всесвіт. – 1994. – № 1. – С. 156‑157.