Аврамов В. П.

 

Дошку на честь В. П. Аврамова відкрито 7 грудня 2012 року на будівлі малого електрокорпусу Національного технічного університету «Харківський політехнічний інститут» за адресою вулиця Фрунзе (нині Кирпичова), 2. Автор дошки ― скульптор С. Гурбанов.

«Тут у 1946–1992 рр. вчився і працював засновник наукової школи танкобудування України та кафедри колісних і гусеничних машин доктор технічних наук, професор Віталій Прокопович Аврамов».

Аврамову Віталію Прокоповичу : [мемор. дошка] // Скрижалі історії Харкова. ― Харків, 2020. ― Т. 3. ― С. 122–123 : фот.

З історії вищої освіти Харкова

В. П. Аврамов

Аврамов Віталій Прокопович (22.06.1923–15.02.1992) ― фахівець у галузі танкобудування. Народився в с. Тьоткіно Курської області. Учасник Другої світової війни. Закінчив Харківський механіко-машинобудівний інститут (1952, нині НТУ «ХПІ»), працював у ньому (1952–1992): доцент (1961–1971), засновник і перший завідувач кафедри колісних і гусеничних машин (1972–1992). Засновник наукової школи з удосконалення ходових систем і трансмісії військової гусеничної техніки. Доктор технічних наук (1971), професор (1972). Автор багатьох наукових праць, статей, підручників. Помер у Харкові [2; 5; 7].

***

Згадує професор НТУ «ХПІ» Є. Є. Александров:

Перше вересня 1965 року. Цього дня я, студент третього курсу інженерно-фізичного факультету, вперше побачив людину, яка зіграла величезну роль у виборі мого життєвого шляху. В аудиторію стрімкою ходою рівно о 8.30 ранку увійшов високий, стрункий 40-річний чоловік у бездоганному темно-синьому костюмі. Ця звичка до строгого й акуратного одягу супроводжувала Віталія Прокоповича все життя, була його життєвим принципом, підкреслювала його повагу до оточуючих, починаючи від студента і закінчуючи міністром. У той час Віталій Прокопович працював доцентом кафедри автоматичного керування рухом, на якій готували інженерів у галузі ракетної та космічної техніки, і читав спеціальні курси з прикладної теорії коливань, гіроскопічних приладів та пристроїв, небесної механіки. Легко і невимушено читав він лекції з цих найскладніших курсів, ніколи не користувався конспектом і взагалі будь-якими допоміжними матеріалами. Маючи прекрасний почерк і безсумнівний художній талант, виняткову просторову уяву, Віталій Прокопович зображував на дошці просторові розрахункові схеми з такою майстерністю, що навіть найбільш неуспішні студенти розуміли суть викладеного матеріалу, легко засвоювали теорію інерційної навігації та космічного польоту. У Віталія Прокоповича не було «нульових студентів», він умів навчати і був справжнім вчителем не лише для студентів, але й для своїх колег.

Наступна дата — вересень 1966 року. Віталій Прокопович запрошує мене взяти участь у науково-дослідній роботі під його керівництвом. Це велика честь для мене, і я одразу погоджуюся. Тема роботи — стійкість руху гусеничного обводу швидкісної гусеничної машини. Я був розчарований. Атмосфера 1960-х років націлювала амбітних молодих людей, які вирішили присвятити своє життя науці, на ракетно-космічну, авіаційну, лазерну та ядерну техніку. Гусеничні машини здавалися чимось приземленим, примітивним і убогим. Але поруч була видатна людина, учитель, який легко показав мені, що трактор — набагато складніша динамічна система, ніж ракета або космічний апарат. І ось я під керівництвом учителя із захопленням відкриваю для себе новий вид техніки і стаю вірним лицарем прекрасної та примхливої дами — механіки, любов до якої проніс через усе життя.

Наступна дата — квітень 1975 року. Я — молодий кандидат наук, який шукає, де застосувати свої видатні, як мені тоді помилково здавалося, таланти. Дуже хотілося стати викладачем вишу. І ось професор Аврамов запрошує мене обійняти посаду викладача на нещодавно створеній кафедрі колісних і гусеничних машин рідного інституту. Моїй радості не було меж. Від цього моменту й аж до самої смерті Віталія Прокоповича ми працювали разом. Крок за кроком під його керівництвом я опановував мистецтво управління кафедрою. Озираючись зараз на ті роки, я починаю розуміти, чому Аврамова завжди супроводжував успіх.

У своїй діяльності Віталій Прокопович керувався трьома основними принципами, від яких не відступав за жодних обставин. І звучать вони так. Перший — принцип фундаменталізації інженерної освіти. Віталій Прокопович вважав, що сучасний інженер не тільки має добре знати вищу математику, фізику, теоретичну механіку, опір матеріалів і теорію механізмів та машин, але й широко використовувати ці знання під час вивчення спеціальних курсів. Ось чому викладацький склад кафедри формувався не тільки з випускників спеціальності «Колісні та гусеничні машини», але й з випускників інженерно-фізичного факультету, насамперед спеціальності «Динаміка та міцність машин». Такий симбіоз дозволив читати спеціальні курси на найсучаснішому рівні. Другий принцип полягає в обов’язковому залученні викладачів кафедри до наукової роботи. Віталій Прокопович чудово розумів, до яких згубних наслідків може призвести перетворення вузівської кафедри на вчительську середньої школи. На кафедрі не було викладачів, які б активно не займалися науковою роботою. Віталій Прокопович рекомендував, а іноді й вимагав від викладачів кафедри включення в лекційні курси результатів власних наукових досліджень. І, нарешті, третій принцип, що полягає у неухильному дотриманні трудової дисципліни. Надзвичайно вимогливий до себе, професор Аврамов був вимогливим і до співробітників. Не пробачав запізнень, про прогули не могло бути й мови — всі знали, що за прогулом слідуватиме догана та пропозиція залишити кафедру. Прийняття викладачем подарунків від студентів вважав найтяжчим службовим злочином. Аврамов відкидав усе поверхневе, непродумане, халтурне. Був амбітним і заохочував амбіції у співробітників, але не любив марнославства та хвастощів. У результаті на кафедрі сформувався потужний колектив викладачів-науковців, яким Віталій Прокопович пишався і якому беззастережно довіряв. Три вищезазначені принципи дозволили довести навчальний процес на кафедрі колісних і гусеничних машин до досконалості. І це дало свої плоди — кафедра справді стала кузнею технічної еліти вітчизняного танкобудування [6, с. 105–112].

***

Згадує професор НТУ «ХПІ» В. В. Дущенко:

У 1974 році я вступив до ХПІ на кафедру колісних і гусеничних машини, завідувачем якої був професор Віталій Прокопович Аврамов. З самого початку він справив на мене враження людини, в якій поєднувалися простота і скромність з рисами англійського джентльмена, що виражалося в неквапливій ході, небагатослівності, проникливому погляді та в якійсь непоказній гідності. Надалі я був вкрай здивований, прочитавши в стінгазеті, що на фронті Аврамов був солдатом-шофером, а від викладачів дізнався, що він багато років, вже будучи доцентом, їздив на мотоциклі, ковтав пилюку в потоці і падав на рейках і люках. Тоді я сам був мотоциклістом і не з чуток знав, що це таке.

Лекції Віталія Прокоповича сприймалися студентською аудиторією легко і без втомлених зітхань, незважаючи на те, що матеріал був часто насичений довгими математичними викладками на всю дошку. Тоді нам це здавалося само собою зрозумілим — лекцію читає професор. І лише через багато років, ставши викладачем, я усвідомив, що це було результатом продуманої методики викладу матеріалу, оволодіння увагою аудиторії (дозований гумор обов’язковий) та ретельної підготовки до кожної лекції (запитання допитливих студентів ніхто не скасовував). У цьому полягала і полягає майстерність викладача. Я думаю, що багато його студентів, ставши згодом викладачами, при підготовці своїх лекційних курсів брали як методичні приклади лекції, колись прочитані їм професором Аврамовим.

Потрібно сказати, що Віталій Прокопович ніколи не був дріб’язковим щодо студентів. Спускав на гальмах п’янки в гуртожитку (якщо попалися і вина була тільки в цьому), не ганяв за шпаргалки (правда, тоді ніхто не списував, сидячи на першій парті, як буває зараз). Однак, бачачи викладачів, які підскакували зі своїх місць, коли він входив до аудиторії, ми розуміли, що навчальний процес знаходиться під постійним контролем і завідувач кафедри може жорстко відновити порядок у будь-який момент, тому краще не перевіряти.

У 1980 році я з червоним дипломом закінчив навчання в інституті і з задоволенням прийняв пропозицію Віталія Прокоповича залишитися на кафедрі інженером галузевої науково-дослідної лабораторії, тим більше, що він пообіцяв цікаву роботу та райдужні перспективи. Як науковий керівник, він ніколи не нав’язував свого методу вирішення проблеми, даючи можливість молодому вченому проявити ініціативу, отримати задоволення від самостійного пошуку рішення. З іншого боку, практикувалося часте перекидання співробітника з вирішення одного завдання на інше, переведення з групи у групу, що викликало певне невдоволення, оскільки всі молоді вчені були націлені на одне: захист кандидатської дисертації, а це якраз і затягувалося. З цієї причини деякі здібні хлопці, не витримавши, йшли з кафедри, про що багато хто згодом, я думаю, пошкодував. Тим не менш, робота під керівництвом Віталія Прокоповича якимось чином позначилася на їхньому світовідчутті, оскільки дуже швидко вони утворили гурток «пташенят професора Аврамова» і досі кілька разів на рік збираються разом і згадують прожиті роки. Надалі багато співробітників галузевої лабораторії, і я серед них, перейшли на викладацьку роботу і зрозуміли весь сенс того, що відбувалося тоді з нами. Робота з кількох напрямів, вирішення різних завдань, участь «теоретиків» у полігонних випробуваннях і, навпаки, «експериментаторів» у теоретичних дослідженнях згодом лише розширило наш науковий кругозір, дозволило стати кваліфікованими викладачами та захистити докторські дисертації. Особливо це впадає у вічі сьогодні, коли дивишся на деяких 25-річних доцентів, яким нема чого дати студентам [1, с. 339–342].

Згадує професор НТУ «ХПІ» М. Г. Медведєв:

Я прийшов на кафедру, не маючи досвіду викладання, але мені виповнився 31 рік, був ступінь кандидата наук, допуск до закритих робіт. Віталій Прокопович довірив мені викладання двох серйозних теоретичних курсів, у будь-який момент я міг отримати у нього консультацію, але була зовсім відсутня дріб’язкова опіка, якісь причіпки. Не тому, що все виходило ідеально, а через характер Віталія Прокоповича, який завжди вмів виділити головне. У перший рік моєї роботи, а починав я асистентом, він зрідка приходив на мої заняття без попередження, сидів годину, а потім у робочому порядку робив зауваження, цілком справедливі та правильні. Ці його несподівані появи ніколи не були задля того, щоб «зловити», але, природно, дисциплінували, а йому дозволяли зробити об’єктивну оцінку. Взагалі, як багато людей, які пройшли війну, Віталій Прокопович знав ціну справжньому; у ньому було відсутнє удаване, мішура. Він нехтував зовнішнім блиском, але знав собі ціну і відчував фальш у людях. Якщо хтось «отримував» від Віталія Прокоповича, то це було здебільшого заслужено. У нього, як у керівника, не було самодурства, примхливості. У відносинах з людьми його відрізняв демократизм, він був гостинним і хлібосольним господарем, до нього в кабінет завжди можна було зайти, але водночас він тримався з гідністю, яка виключала будь-які прояви неповаги або, тим більше, панібратства. Він поводився просто і природно і в офіційній обстановці, і в дальній дорозі, і на застіллі, виявляючи такт і повагу до оточуючих. Завідуючи кафедрою двадцять років, Віталій Прокопович умів підтримувати в колективі відносини доброзичливості, співпраці. Не було конфліктів, що розділяли кафедру на ворожі табори. Звичайно, тертя між людьми бували, бували й звільнення, але загалом колектив залишався колективом [1, с. 346–348].

Згадує син В. П. Аврамова ― Д. В. Аврамов:

Яким я пам’ятаю свого батька? Насамперед йому був властивий системний підхід до будь-якої проблеми, наукової чи життєвої. Він умів дуже швидко виділити головне, а потім уже, вирішивши це головне, займатися другорядним. Без цієї якості йому не вдалося б створити таку кафедру, тому що ця справа зав’язла б у масі дрібних проблем ― організаційних, бюрократичних та інших. Але він мав справжнє чуття на «ключові питання». Причому ніколи не бувало, щоб він кидав якусь справу на півдорозі, завжди все доводив до кінця.

Характерною його рисою була прямота. Батько зовсім не вмів викручуватися або, як він казав, «вигадувати». Завжди говорив усе як є, втім, дуже коректно, тактовно, а не «в лоб». Він за можливості уникав ситуацій, у яких треба було лукавити, лестити, прикрашати факти. Думаю, тому він не став академіком ― таким людям за радянських часів, та й за всіх часів, важко було просуватися в кар’єрі. Батько взагалі не виносив брехні. Через це і в нас з ним бували конфлікти ― коли мені, як кожній дитині, підлітку, траплялося збрехати. Ще він був людиною слова, завжди виконував свої обіцянки. Не пригадаю випадку, щоб батько щось пообіцяв і не виконав. Якщо у нього були якісь сумніви, чи зможе він це зробити, він так і говорив, і тоді справа могла вийти або не вийти, але якщо обіцяв, то виходило завжди.

Головним у його житті, безперечно, була наука. Батько був неперевершеним спеціалістом з механіки твердого тіла, я не знаю нікого рівного йому. Він міг описати у формулах будь-які процеси, пов’язані з механічним рухом. Іноді я був присутній при його розмовах з кимось із вчених і бачив, що при ньому навіть побоюються висловлюватися. Тому що він міг будь-якої миті сказати: «Та ні, це зовсім не так», взяти аркуш паперу і тут же формулами обґрунтувати свою точку зору [1, с. 328–335].

Джерела

1. Аврамов Виталий Прокофьевич : монография / Нац. техн. ун-т «Харьк. политехн. ин-т» ; под общ. ред. Е. Е. Александрова, Н. С. Ярмака. ― Харьков : НТУ «ХПИ», 2013. ― 387 с.

2. Аврамов Виталий Прокофьевич // Харьковский политехнический: ученые и педагоги / Ю. Т. Костенко и др. ― Харьков, 1999. ― С. 23–24.

3. Аврамов Віталій Прокопович // Історія танкобудування України. Персоналії : навч. посіб. / Є. Є. Александров, І. Є. Александрова, Л. М. Бєсов та ін. ― Харків, 2007. ― С. 138–141.

4. Аврамов Віталій Прокопович (1923–1992) // Навіки в пам’яті (меморіальні дошки НТУ «ХПІ») : довідник / Л. Л. Товажнянський, В. І. Ніколаєнко, Ю. Д. Сакара. ― Харків, 2014. ― С. 5–6 : фот.

5. Аврамову Віталію Прокоповичу : [мемор. дошка] // Скрижалі історії Харкова. ― Харків, 2020. ― Т. 3. ― С. 122–123 : фот.

6. Александров Е. Е. Мои каменистые тропы. Книга воспомнинаний. — Харьков : Издатель Александр Савчук, 2017. — 248 с.

7. Александров Є. Є. Аврамов Віталій Прокопович // Енциклопедія Сучасної України. ― Київ, 2001. ― Т. 1. ― С. 82 : фот.