Мацієвич Л. М.

 

Дошку на честь Л. М. Мацієвича відкрито 6 травня 1987 року на будівлі головного аудиторного корпусу Харківського політехнічного інституту (нині Національний технічний університет «Харківський політехнічний інститут») за адресою вулиця Фрунзе (нині Кирпичова), 2. Автор дошки ― скульптор М. Ф. Овсянкін.

«Тут, на механічному відділенні Харківського технологічного інституту, з 1895 по 1901 рр. навчався піонер вітчизняної авіації, видатний корабельний інженер Лев Макарович Мацієвич (1877–1910)».

1. Лобойко О. Видатному російському авіатору // Вечірній Харків. ― 1987. ― 7 трав.

Про відкриття меморіальної дошки.

2. Мацієвичу Леву Макаровичу : [мемор. дошка] // Скрижалі історії Харкова. ― Харків, 2020. ― Т. 3. ― С. 248– 249 : фот.

Випускники Харківського політехнічного інституту

Л. М. Мацієвич

Мацієвич Лев Макарович (01(13).01.1877–24.09(07.10).1910) ― морський інженер, фахівець у галузі кораблебудування, льотчик. Народився в містечку Олександрівка Чигиринського повіту Київської губернії (нині селище Кіровоградської області). Закінчив Харківський технологічний інститут (ХТІ, 1902, нині НТУ «Харківський політехнічний інститут») і Морську академію (Санкт-Петербург, 1906). Служив у Севастополі (з 1902), капітан Корпусу корабельних інженерів (з 1907). Помічник начальника конструкторського бюро Морського технічного комітету (Санкт-Петербург, з 1908).

Запропонував низку оригінальних проєктів комерційного пароплава, броненосного крейсера, підводних човнів, систем протимінного захисту кораблів, авіаносця на 25 літаків. Навесні 1910 року разом із групою офіцерів виїхав до Франції, де навчався пілотажу та знайомився із конструкціями літаків і дирижаблів. Загинув у авіакатастрофі в Санкт-Петербурзі. Похований на Нікольському кладовищі Олександро-Невської лаври. На місці загибелі встановлено пам’ятний знак. При Харківському технологічному інституті було відкрито аеросекцію ім. Л. Мацієвича (1911) [7; 8; 9].

***

Лев Мацієвич народився у збіднілій дворянській сім’ї. Хлопець з дитинства цікавився технікою. Залюбки приходив до батька на цукровий завод, роздивлявся, як працює обладнання, потім удома намагався і сам щось вигадувати, майструвати.

Навчаючись у Третій київській гімназії (1886–1895), Левко захоплювався математикою і природничими науками. Тож питань із вибором подальшого життєвого шляху в нього не було: у 1895 році він вступив на механічне відділення Харківського технологічного інституту ― єдиного тоді на теренах України вищого навчального закладу технічного профілю.

У студентські роки Мацієвич із запалом, властивим юності, з головою поринув у національно-визвольний рух, став активним членом національно-просвітницької організації «Українська студентська громада». 11 лютого 1900 р. група студентів ХТІ, до якої входив і Мацієвич, проголосила про заснування нової політичної організації ― Революційної Української партії (РУП), яка вперше в Україні висунула ідею щодо створення незалежної Української держави [5].

***

Зі спогадів громадсько-політичного діяча Ю. Колларда:

«В літі 1898 р. був я на вакаціях репетитором дітей у П. Мелентієва, бухгалтера Олександрівської цукроварні біля станції Віри на Харківщині. Скоро там зорганізувався невеличкий український гурток на ґрунті аматорських вистав. Почалися проби. За 3–4 версти від цукроварні, в селі Олександрівці, проживала родина Мацієвичів — старий Мацієвич був там управителем маєтку. Старший син, Левко, був моїм товаришем по курсу Харківського Технологічного Інституту; ми були знайомі, але Левко Мацієвич завжди говорив по-російському, тому ми ніколи не думали, що він походить з української родини й з ним ближче не сходилися.

Левко в справах господарських часто приїздив до цукроварні, і ми з ним там зустрічалися. Він дізнався, що лагодиться русско-малоросійська вистава, й дуже тим зацікавився. Сам Левко і дві його старші сестри взяли участь у виставі і почали часто бувати на цукроварні на пробах. Левко забігав до мене на помешкання і з першого ж разу був дуже здивований, коли побачив так багато українських книжок. Він не знав і ніколи не гадав, що є якась українська література. Дома у них говорили російською мовою, а по-українському ніхто з них тоді говорити не вмів. Я його поінформував про український рух, його напрям, завдання і т. інше.

Все це страшенно зацікавило Левка Мацієвича, і він став все частіше до мене заїздити й просити до себе. За літо він перечитав багацько українських книжок і став вже досить добре володіти українською мовою. Після проб дуже часто уряджувався товариський чай, при якому розмови переходили на українські теми. Потроху познайомився я й з іншими службовцями цукроварні, й так наш гурток поволі зростав. Ми всі щораз більше знайомилися з собою й привикали один до одного. Таким чином постала там українська громада без усяких формальностей і офіційних засідань. Зійшовшися тут із Мацієвичем, я став частим гостем в його родині і дуже з ними всіма заприязнився. Це літо вирішило напрям Левка, він став уже свідомим українцем, а по приїзді до Харкова зараз же вступив до «Української Студентської Громади», де ввесь час був одним із найдіяльніших членів, а його родина зробилась осередком українського молодого товариства в Харкові» [4, с. 47–48].

***

За організацію студентських виступів Мацієвича в 1900 році виключили з інституту (за рік до закінчення навчання) й вислали до Севастополя під нагляд поліції. Відновитися в навчальному закладі вдалося лише через кілька місяців клопотань, які не минули для юнака даремно.

Вимушену перерву в навчанні він використав для здобуття нових практичних знань і навичок: ходив моряком на суднах, працював у порту на будівництві військових кораблів. Суднобудівна справа настільки захопила Левка, що після захисту диплома за кваліфікацією інженера-технолога (1902) він повернувся до Севастополя, де влаштувався на роботу в порт. Через пів року здобув другий диплом, представивши комісії Кронштадтського морського інженерного училища свій проєкт панцерного міноносця.

Мацієвича одразу ж зарахували на службу в корпус військових корабельних інженерів Морського відомства: в очах начальства його конструкторський талант переважив його ж політичну неблагонадійність. Водночас Мацієвич продовжував займатися громадською діяльністю разом з інститутським другом, РУПівцем Олександром Коваленком, який також був офіцером Чорноморського флоту. Вони створили у Народному домі Севастополя самодіяльний робітничий театр з українським репертуаром, організували й провели вечір пам’яті Тараса Шевченка, на який приїхав і їхній друг, письменник і бандурист Гнат Хоткевич (теж випускник Харківського технологічного інституту) [5].

***

Кар’єра Мацієвича просувалася досить стрімко. У 1904–1908 рр. він розробив два проєкти протимінних заслонів, а також створив систему захисту бойових кораблів від атак торпедами. Лев Макарович, як один із провідних інженерів, брав участь у будівництві бойових кораблів «Очаків», «Кагул», панцерника «Іоанн Златоуст». У 1906 році Мацієвич без відриву від військової служби закінчив Миколаївську морську академію.

Після проходження спеціального курсу навчального загону з підводного плавання в м. Лібаві і складання іспитів Лев Макарович отримав звання офіцера підводного плавання і був залучений до розроблення підводних човнів бойового призначення. І дуже скоро розгорнув у цій галузі вражаючу за своїми результатами діяльність.

Менш ніж за два роки ним спроєктовано 14 субмарин удосконалених конструкцій (деякі ідеї, закладені в них, значно випередили свій час). Літо 1907 року Мацієвич провів у німецькому місті Кіль, де здійснював контроль за будівництвом трьох підводних човнів для військового флоту («Короп», «Карась» і «Камбала»). Згодом 31-річному капітану запропонували посаду помічника начальника конструкторського бюро Морського технічного комітету.

Перші успіхи авіації, що зароджувалася, не могли пройти повз увагу Льва Макаровича і спонукали його як професіонала задуматися над проблемою використання нової техніки для потреб військово-морського флоту. Мацієвич подав докладну записку у Морський генштаб, у якій виклав основні технічні розрахунки побудови крейсера-авіаносця, здатного розмістити 25 літаків. Цей проєкт передбачав навісну палубу для злету і посадки аеропланів, електричну лебідку (попередницю катапульти), що могла б виштовхувати апарат з потрібною швидкістю, й особливі гальмівні сітки для «гасіння» швидкості літаків.

Отже, конструктор уперше у світі сформулював основні принципи побудови авіаносного крейсера. Крім того, він розробив проєкт спеціального аероплана з посиленим шасі, враховуючи особливі умови посадки літальних апаратів на корабель. Однак задум, який випередив свій час, так і залишився у кресленнях, оскільки Морське відомство не знайшло коштів для фінансування будівництва такого судна. Мацієвич не здавався і продовжував працювати. Розробив один із перших у світі проєктів гідроплана, а також пристрій, який рятує льотчика у разі вимушеної посадки на воду [1].

***

Дедалі більше Мацієвича захоплювала авіація, теорія і практика повітроплавання. У лютому 1910 року він одним із перших увійшов до складу новоствореного Відділу повітряного флоту і вже в березні відбув у відрядження до Франції, де впродовж шести місяців поповнював свої теоретичні знання та проходив льотну підготовку у всесвітньо відомій школі льотчика і авіаконструктора Анрі Фармана.

Водночас Лев Макарович очолював державну комісію із закупівлі перших 11 аеропланів. Освоївши пілотування кількох типів літаків, Мацієвич повернувся з ліцензією пілота-інструктора № 178. Це фактично означало входження до двох сотень перших у світі льотчиків.

Лев Макарович брав участь у відкритті першої в країні авіаційної школи на околиці Севастополя, на Куликовому полі, а також разом з одеським льотчиком Михайлом Єфимовим уперше здійснив нічні польоти. До друку готувалася його перша книга «Повітроплавання в морській війні». На жаль, вона побачила світ уже після смерті автора, в 1912 році.

Життя видатного теоретика і практика військово-повітряного флоту трагічно обірвалося під час першого Всеросійського свята повітроплавання на столичному Комендантському аеродромі. Тоді капітан Мацієвич продемонстрував високу майстерність у польотах на біплані «Фарман-IV», установивши низку рекордів з дальності й висоти, а також вперше підняв у повітря літак із пасажирами. Але 24 вересня сталося непоправне: під час чергового випробування на висоті 385 м аероплан, яким керував Лев Макарович, зазнав аварії й розвалився в повітрі. Льотчик загинув на очах десятків тисяч глядачів, ставши таким чином першою жертвою в історії вітчизняної авіації. Попрощатися зі славетним авіатором і винахідником прийшло майже 100 тисяч людей. Серед 350 вінків був і вінок від української громади Петербурга, де Мацієвич був товаришем (по-сучасному – заступником) голови правління. «Ми, українці, в особі небіжчика втратили товариша ― свідомого національного робітника. Людину, всім серцем прихильну до робітничої справи. Вдача витривалого українця поєднувалася в ньому з високою культурою європейця. Слава Мацієвича розійшлася по всьому світу, але Україні належить честь, що один з її синів записав своє благородне ім’я на скрижалях вселюдського поступу», ― так відгукнувся у некролозі на загибель свого товариша український письменник Микола Вороний, свідок тієї страшної трагедії. А поет Олександр Олесь написав у газеті «Рада»: «Він був наш по духу і по крові. Українське громадянство повинне вшанувати його самостійно і незалежно від других. У Петербурзі вже збирають жертви на пам’ятник Мацієвичу. Ця втішна звістка може нас тільки порадувати, але не заспокоїти. Ми повинні самі з чуттям глибокого здивування і гордості вшанувати пам’ять Мацієвича і в самому серці України, у Києві, поставити йому принаймні бюст. Лев Макарович був наш, українець, наш спільник і навіки останеться окрасою і честю насамперед нашої забутої нації» [3].

***

Ісаак Мазепа, який був помітним діячем національно-визвольних змагань 1917–1921 рр., писав у своїх спогадах, що в петербурзькій українській громаді, зокрема в її соціал-демократичному сегменті, Мацієвич був найяскравішою постаттю: «Я вперше бачив людину з визначним урядовим становищем (він саме тоді робив блискучу урядову кар’єру як морський інженер), що не вагалася брати участь у нелегальних революційних організаціях, дуже щедро допомагаючи їм у той же час матеріяльно. Коли б не його передчасна смерть, він, напевно, відограв би в нашій визвольній боротьбі немалу ролю. Завжди урівноважений і спокійний, пройнятий глибокою вірою в українську справу, він навіть у колах своїх політичних противників користався загальною пошаною» [10, с. 17].

Джерела

1. Абаринов О. Про пам’ять і забуття : перший український пілот Левко Мацієвич // Дзеркало тижня. ― 2012. ― № 18 (травень). ― С. 15.

2. Головченко В. Два крила Левка Мацієвича / Володимир Головченко, Сергій Комар // Збірник Харківського історико-філологічного товариства. ― Харків, 1999. ― Т. 8. ― С. 3–12.

3. Грабовський С. Феномен Мацієвича // Генії проти ідіотів. Алгоритми української історії / С. Грабовський. ― 3-тє вид., перероб. і допов. ― Київ, 2019. ― С. 118–125.

4. Коллард Ю. Спогади юнацьких днів. 1897–1906: Українська студентська громада в Харкові і Революційна українська партія (РУП). ― Торонто : Срібна сурма, 1972. ― 224 с.

5. Малєжик К. Служив Україні та небу // Слобід. край. ― 2017. ― 5 січ. ― С. 16.

До 140-річчя з дня народження.

6. Мацієвич Лев Макарович (1877–1910) // Навіки в пам’яті (меморіальні дошки НТУ «ХПІ») : довідник / Л. Л. Товажнянський, В. І. Ніколаєнко, Ю. Д. Сакара. ― Харків, 2014. ― С. 41–42 : фот.

7. Мацієвичу Леву Макаровичу : [мемор. дошка] // Скрижалі історії Харкова. ― Харків, 2020. ― Т. 3. ― С. 248–249 : фот.

8. Науменко К. Є. Мацієвич Левко Макарович // Енциклопедія Сучасної України. ― Київ, 2018. ― Т. 19. ― С. 569 : фот.

9. Наумов С. Мацієвич Лев (Левко) Макарович // Харківщина : енциклопед. слов. / редкол.: С. І. Посохов та ін. ― Харків, 2014. ― С. 224–225 : фот.

10. Панченко В. Небо Левка Мацієвича : нарис. ― Київ: Пульсари, 2009. ― 49 с. : фот.

11. Український Ікар: до 145-річчя від дня народження Левка Мацієвича : бібліогр. покажчик (з фондів ОУНБ ім. Д. І. Чижевського) / ОУНБ ім. Д. І. Чижевського; уклад.: Н. П. Андрійченко. ― Кропивницький, 2022. ― 40 с. : фот.