Синельников К. Д.

 

Дошки на честь К. Д. Синельникова відкрито на корпусі № 2 Українського фізико-технічного інституту (УФТІ) (нині — Національний науковий центр «Харківський фізико-технічний інститут») за адресою вулиця Гуданова, 13.

«В этом здании в 1934–1965 г. г. работал академик АН УССР Кирилл Дмитриевич Синельников».

«В этом здании с 1946 года размещалась Лаборатория № 1, в которой под руководством проф. К. Д. Синельникова выполнялись работы по урановому проекту СССР».

Синельникову Кирилу Дмитровичу : [мемор. дошки] // Скрижалі історії Харкова. ― Харків, 2020. ― Т. 3. ― С. 298–299 : фот.

З історії науки Харкова

К. Д. Синельников

Синельников Кирило Дмитрович (16(29).05.1901–16.10.1966) — вчений-фізик. Народився у м. Павлоград Катеринославської губернії (нині Дніпропетровської області). Закінчив Кримський університет (Сімферополь, 1923). Працював у Ленінградському фізико-технічному інституті (1924–1930). У 1930–1965 рр. працював в Українському фізико-технічному інституті (Харків): завідувач відділу фізики ядра (1930–1942), директор інституту (з 1944). Одночасно викладав у Харківському механіко-машинобудівному інституті (1930–1936, нині — НТУ «Харківський політехнічний інститут») та в Харківському університеті (1936–1966, завідувач кафедри електронних та іонних процесів і кафедри експериментальної фізики).

Зробив великий внесок у створення фізико-технічного факультету Харківського університету (1962). Доктор фізико-математичних наук (1937), професор (1937). Автор наукових праць з питань фізики діелектриків, напівпровідників, фізики і техніки високих напруг, вакууму, фізичного матеріалознавства, фізики плазми, ядерної фізики, фізичної й електронної оптики. Заснував харківську школу фізиків-ядерників. Академік АН УРСР (з 1948). Лауреат Державної премії СРСР (1949). Заслужений діяч науки УРСР (1951). Помер у Харкові [1, 9, 10].

***

Лабораторія № 1 АН СРСР — науковий інститут, створений для виробництва першої радянської ядерної бомби РДС-1 у 1946 році. Інститут був створений на базі УФТІ для забезпечення виконання спеціальних завдань з реалізації ядерного проєкту. Директором лабораторії був призначений директор УФТІ К. Д .Синельников. У роботі лабораторії № 1 брали участь відомі фізики. Прискорювачі УФТІ активно використовувалися в рамках ядерного проєкту, в тому числі на них працював І. В. Курчатов [7, 8].

***

З 1930 до 1942 рр. К. Д. Синельников очолював відділ фізики ядра УФТІ. Саме тоді він у складі «високовольтної бригади» спільно з А. К. Вальтером, О. І. Лейпунським і Г. Д. Латишевим здійснив історичний експеримент з розщеплення прискореними протонами ядра атома літію. Для дослідження взаємодії пучків заряджених елементарних частинок з ядрами важчих елементів фізикам-ядерникам УФТІ були потрібні більш потужні прискорювачі заряджених частинок. Тому під керівництвом Синельникова та Вальтера в 1930-х роках почав розвиватися новий науковий напрям — розробка та створення потужної високовольтної прискорювальної техніки. Первістком такої техніки став побудований в УФТІ ще до війни високовольтний електростатичний генератор Ван де Граафа. Для генератора були потрібні потужні високовакуумні насоси. Ось чому колискою вітчизняної фізики і техніки вакууму знову стають відділи УФТІ, очолювані Синельниковим і Вальтером. Створені в передвоєнні роки в УФТІ вакуумні насоси стали в пригоді в воєнний час для виконання оборонних робіт: вакуумної технології нанесення антирефлексних покриттів на оптику приладів керування артилерійським вогнем.

Починаючи з 1944 року за активної підтримки академіка АН СРСР І. В. Курчатова Синельников відновлює інститут. На той час на високих владних рівнях розглядалося питання про недоцільність відновлення УФТІ у зруйнованому війною Харкові та про його переведення до Києва і злиття з Інститутом фізики АН УРСР. Але, на щастя, переважила все ж добре аргументована позиція Курчатова, відповідального за весь комплекс робіт зі створення ядерної та термоядерної зброї. Роботу інституту було повністю переключено на потреби Атомного проєкту. У його рамках було створено Лабораторію № 1. Сам же Курчатов очолив Лабораторію № 2. У 1944 році Синельникова було призначено директором інституту, а з 1946 року він став керівником Лабораторії № 1 [5].

***

Даремно шукати харківських учених серед учасників випробувань ядерної зброї — їх там не було. Вони навіть не несли відповідальності за яку-небудь важливу ділянку атомного проєкту. Чому ж тоді Лабораторія № 1, чому режим найвищої таємності навколо неї? Атомна бомба наочно продемонструвала урядам можливості ядерної науки. Поряд з гонкою ядерних озброєнь розпочалися шалені перегони в ядерних технологіях та наукових дослідженнях у царині ядерної фізики та фізики елементарних частинок. І саме в цьому були сильні харківські вчені: у наукових дослідженнях, в отриманні ядерних констант. Якщо перегони в озброєннях характеризувалися потужністю нових бомб, то досягнення у фізиці —відкриттям нових елементарних частинок, синтезом нових ядер, спорудженням гігантських прискорювачів. І саме тут Лабораторії № 1 було відведено чільне місце [8, с. 430–431].

***

У грудні 1943 року Синельников повернувся до Харкова. Свою квартиру він застав розореною та пограбованою. Так само було з квартирами інших співробітників інституту. Води немає, каналізація не працює, електрика відключена. Не краще виглядали і лабораторні приміщення. Усюди бруд, запустіння, руїни. Однак електростатичний генератор стояв на своєму місці поряд з розрядною трубкою. Потрібно було приводити до ладу житло працівників і приміщення інституту, готувати умови для наукової роботи. Співробітники, які повернулися з евакуації першими, прикладали героїчні зусилля, щоб підготувати інститут до приїзду основної маси уфтинців. Вони добували матеріали, щоб ставити печі, склити вікна. Самі збирали шматки заліза, тягали цеглу. У підвалі головного корпусу виявили запаси вугілля. На перший час вирішилася проблема з опаленням.

У квітні 1944 року було здійснено реевакуацію інституту до Харкова. Головний корпус ще був у руїнах, а на його першому поверсі співробітники кріогенної лабораторії вже встановлювали компресори, монтували зріджувальні машини. Йшли відновлювальні роботи й у високовольтній (ядерній) лабораторії. Її співробітники вирішили відновити не один, а два генератори. Люди працювали у величезних промерзлих високовольтних залах. І ось під керівництвом Синельникова і Вальтера були відновлені розрядні трубки, змонтовані джерела, відремонтовані вакуумні насоси. До весни 1945 року установки було введено в експлуатацію [3].

***

Декілька відділів і лабораторій твердого тіла (тих, що були далекі від ядерної фізики і не були включені в Лабораторію № 1) почали вивчення механічних, теплофізичних, структурних властивостей урану, берилію, графіту; розробку різних типів оболонок ТВЕЛів (тепловидільних елементів) з різних матеріалів, з різними покриттями, відпрацювання вакуумних технологій отримання жароміцних, жаростійких, корозієстійких покриттів. Усю координацію цієї діяльності здійснював особисто Синельников.

Щотижня по суботах у директорському кабінеті, що примикав тоді безпосередньо до його квартири (одне з крил високовольтного корпусу було віддано під квартири співробітників), збиралися начальники і провідні працівники лабораторій, яким були доручені ці розробки. Кирило Дмитрович стрімко вбігав до кабінету, тепло, за руку, вітався з кожним із присутніх, і починалося глибоке всебічне обговорення ходу робіт, наукових результатів, труднощів, пов’язаних з інженерним і матеріальним забезпеченням, заходів, необхідних для їх інтенсифікації. Це була розвідка нового напряму інститутських досліджень та розробок. А потім пішов уже планомірний наступ: була створена спеціальна лабораторія, що незабаром розгорнулася у відділ вакуумної металургії, а потім і у відділення фізичного матеріалознавства. Увійшли в це відділення і старі лабораторії: кріогенна, рентгенофізики, фізики кристалів. Їх співробітників це зрівняло в зарплаті з працівниками Лабораторії № 1, що, звичайно, було прийнято з радістю, оскільки надбавка була істотною. Через деякий час розподіл лабораторій інституту на ті, що належали Лабораторії № 1, і ті, що не належали, припинився. Весь інститут міцно увійшов до структури галузі. Лабораторія електромагнітних коливань, що не вписувалася в неї, виділилася в окремий Інститут радіофізики і електроніки АН УРСР [6].

***

Після завершення цих закритих робіт у ХФТІ (наприкінці 1950-х років) інститут береться за два нові наукові напрями, один з яких був пов’язаний з вивченням конструкційних матеріалів для ядерного реакторобудування, а інший ― з вивченням високотемпературної плазми і керованих термоядерних реакцій. Відповідаючи на вітання, що прозвучали з трибуни урочистих зборів на честь його 50-річчя, Кирило Дмитрович Синельников сказав: «В історію науки я не ввійду як відкривач нових ефектів, автор нових фізичних законів, нових теорій. Але у багатьох явищах, законах та теоріях буде і мій вклад як організатора науки. Двадцяте століття створило нову професію для вченого-фізика ― професію організатора науки. Це моя професія. Свої знання, досвід, енергію я спрямовую передусім на організацію науки, на створення та розвиток тих напрямів фізичної науки, за якими майбутнє».

Результати його трудової діяльності в УФТІ, а потім і в ХФТІ АН УРСР красномовно свідчать про те, що Синельников чудово освоїв цю професію. У передмісті Харкова, П’ятихатках, виросли нові корпуси ХФТІ, було створено фізичне містечко. Там же розмістився фізико-технічний факультет Харківського державного університету (ХДУ).

Робота в лабораторіях ХФТІ стала невід’ємною частиною навчання. Фізико-технічний інститут став «батьком» кількох нових НДІ. Так виникли Фізико-технічний інститут низьких температур (ФТІНТ), Інститут радіофізики та електроніки (ІРЕ), Донецький фізико-технічний інститут (ДонФТІ).

Допоміг Синельников і у створенні Інституту монокристалів. Свою науково-організаційну роботу в фізико-технічному інституті, який йому пощастило очолювати понад 20 років (з 1944 до 1965), вчений вдало поєднував з викладацькою діяльністю: спочатку в Харківському механіко-машинобудівному інституті, а потім ― у ХДУ. У Харківському університеті за 30 років своєї роботи він керував кафедрами електронних та іонних процесів, експериментальної фізики та прискорювачів. Синельников сприяв організації в ХДУ нових спеціалізацій, на основі яких пізніше були створені кафедри фізичної оптики та фізики плазми. Він по праву вважається одним із організаторів у повоєнний час ядерного відділення на фізико-математичному факультеті ХДУ, а пізніше (у 1962 році) ― і його фізико-технічного факультету.

Кирило Дмитрович широко залучав до роботи зі студентами (у тому числі читання лекцій) співробітників ХФТІ. Спільна підготовка фахівців силами вищих навчальних закладів та науково-дослідного інституту пізніше стала називатися «фізтехівською системою освіти» і набула великого поширення. У ХДУ сформувався «синельниківський стиль» безперервної підготовки студентів, що ґрунтувався на «інтеграції наукової установи з навчальною» [5].

***

Один із перших повоєнних аспірантів Синельникова В. М. Амоненко згадує: «Своїм аспірантам Кирило Дмитрович не пропонував легких тем. Будучи захопленим наукою, багато працюючи, він хотів бачити у своїх учнів таку ж захопленість. Лінивих, байдужих до науки співробітників не любив і намагався їх позбутися. Кирило Дмитрович ніколи не нав’язував учням своїх методів вирішення тих чи інших завдань, завжди лише радив. Він вважав, що дослідник-початківець має право на помилку, пошук, що іноді самому корисно переконатися в неправильності обраного шляху».

Якщо його учні і співробітники досягали успіху, Синельников часто ухилявся від співавторства при публікації результатів, хоча брав участь і в плануванні дослідження, і в обговоренні ходу експериментів, і, звичайно, не обходилося без його цінних порад. Він завжди дивувався з того, що деякі керівники прагнуть підписуватися під усіма роботами, що виходять з їх лабораторій. Дивувався і ставився до цього з явним несхваленням. Бібліографічний покажчик праць К. Д. Синельникова налічує всього близько 150 назв. І це більш ніж за 40 років інтенсивної роботи в науці, при тому, що він керував великими колективами вчених ― лабораторіями, відділами, кафедрами, іноді одночасно працюючи в декількох наукових напрямах. Звичайно, в іншого, менш педантичного в питаннях авторства вченого список робіт був би набагато довшим [3].

Джерела

1. Астахова Е. В. Синельников Кирилл Дмитриевич // Выдающиеся педагоги высшей школы г. Харькова : биогр. словарь. ― Харьков, 1998. ― С. 541–542 : фот.

2. Астахова К. Синельников Кирило Дмитрович // Харківщина : енциклопед. слов. / редкол. : С. І. Посохов та ін. ― Харків, 2014. ― С. 328–329 : фот.

3. Баранов М. И. Антология выдающихся достижений в науке и технике. Ч. 28: Портреты легендарных физиков «высоковольтной бригады» УФТИ // Електротехніка і електромеханіка. ― 2015. ― № 5. ― С. 3–17 : фот.

4. Карнацевич В. Л. Синельников Кирилл Дмитриевич // 100 знаменитых харьковчан / В. Л. Карнацевич. ― Харьков, 2005. ― С. 385–392 : фот.

5. Коган В. С. Его называли КД : [док. повесть о физике академике АН УССР К. Д. Синельникове]. ― Харьков : Прапор, 1990. ― 191 с.

6. Коган В. С. К. Д. Синельников, И. В. Курчатов : (Атомный проект. Харьковские страницы) // UNIVERSITATES. Наука и просвещение. ― 2004. ― № 2. ― С. 54–62 : ил.

7. Лаборатория № 1 и атомный проект СССР : документы и материалы / под общей ред. А. Н. Довбни. 1938–1956. ― Харьков : ННЦ «ХФТИ», 2011. ― 370 с.

8. Ранюк Ю. Лабораторія № 1. Ядерна фізика в Україні. ― Харків : Акта, 2001. ― 590 с. : фот.

9. Ранюк Ю. М. Синельников Кирило Дмитрович [Електронний ресурс] // Енциклопедія Сучасної України. ― Київ, 2022. ― Електрон. текстові дані. ― URL: https://esu.com.ua/article-77790 , вільний (дата звернення: 7.10.2025). ― Назва з екрана.

10. Синельникову Кирилу Дмитровичу : [мемор. дошки] // Скрижалі історії Харкова. ― Харків, 2020. ― Т. 3. ― С. 298–299 : фот.